Розділ 29

Їхали мені дуже довго, напевно, години дві, якщо не більше. Мене просто «розпирало» від цікавості, куди ж ми їдемо, тому я вирішила запитати.  
— Дейве, ну скажи! 
— Потерпи трохи, ми вже майже приїхали, –– сказав він. Який же він жук хитрий! 
— Я ось все думаю, що буде далі з нами, –– сказала. Мене це дуже хвилювало. Наші стосунки… Ми начебто і зізналися, що кохаємо одне одного, але...  
— Каріно, не думай про це. Все буде добре. 
— Угу, –– сказала я і відвернулася до вікна, дивилася на міські пейзажі. Нарешті ми приїхали. Зупинилися біля двоповерхового будинку. Який він красивий! А газон! Це просто щось! 
— Приїхали. 
— Так, гаразд. Як тут гарно! –– сказала я, виходячи з машини. 
— Радий, що тобі сподобалося, але це ще не все, ––  сказав він, підійшов до мене, взяв за руку, і ми пішли в будинок.  
Усередині він виявився таким затишним теплим, був оформлений у світлих тонах. 
— Bay! –– сказала я, оглядаючись на сходи, що вели на другий поверх: дуже широкі і масивні.  
— Ходімо! ––  він повів мене. Як я зрозуміла, це була вітальня. 
— Це вітальня? ––  здивовано запитала я, не вірячи тому, що бачила. Вона велика, але така затишна; і камін красивий, і білі диванчики, крісла, і стіл скляний.  
— Так, ходімо далі, –– ми зайшли на кухню, яка  була оздоблена в срібних тонах. 
— Хочу, щоб на цій кухні ти мені готувала сніданок, ––  прошепотів він мені на вушко. –– Ходімо! –– і ми пішли на другий поверх. 
— Заплющ очі, ––  сказав він мені, а я здивовано на нього поглянула. 
— Навіщо? 
— Побачиш! Заплющуй! –– я зробила те, що мене попросили, а він взяв мене за руку і повільно повів за собою. Ми зупинилися, і по звуку я зрозуміла, що він відчинив двері.  
— Зроби крок вперед, –– прошепотів біля вушка. Я зробила крок, міркуючи про те, що він таке придумав. Мені вже хотілося розплющити очі . 
— Вже можна? 
— Ще ні.  
Ай, я вже не можу. Що там таке?  
— Відчиняй! –– почула я. Я розплющила очі і побачила Дейва, що стояв посеред кімнати з величезним букетом червоних троянд, а сама кімната була освітлена безліччю маленьких свічок. Як же красиво! По моїх щоках лилися сльози. 
— Дейве! ––  сказала я тремтячим голосом. Він пішов до мене, простягнув букет, я його взяла, а руки тремтіли. 
— Каріно, я не можу підібрати слів, як сильно я тебе кохаю. Та і таких слів немає. Я нескінченно тебе кохаю. Ти - мій всесвіт. Так, знаю: часом поводжуся так, наче я ідіот, але інакше не можу, ––  я не вірю. Господи, у мене немає слів, та й вони і не потрібні: він для мене – все, і я готова віддати йому все, якщо знадобиться, і життя віддам. 
— Дейве, у мене немає слів, але одне скажу точно: я тебе кохаю безмежно. Ти - моє все. З тобою мені добре, і тільки з тобою. Мені ніхто інший не потрібен, ––  сказала я, а він мене поцілував. Скільки емоцій, пристрасті, слів кохання в цьому поцілунку! Але потрібно зупинитися, хоч це дуже складно. 
— Дейве, –– сказала я, відсторонившись від нього, і поглянула на нього. Серце шалено билося. Він посміхнувся і сказав: 
— Ходімо погуляємо? ––  трясця, мені так незручно.   
— Так, звичайно, –– відповіла я, дивлячись у підлогу. 
— Маленька, ну ти чого? Все добре? –– запитав він, узявши мене за підборіддя і дивлячись в очі. Я ж у відповідь його обійняла. Так, Каріно, життя тебе до такого не готувало. 
— Дякую тобі за все! Я тебе кохаю! 
— Я теж тебе кохаю. Ходімо, –– сказав він і взяв мене за руку, і ми пішли на вулицю. 
— Куди підемо? ––  запитала. 
— Тут є парк, тому можна туди сходити. 
— Чудово! Веди, ––  відповіла я, і ми пішли. У парку і справді було дуже красиво. 
— Дейве, розкажи про себе, а то я про тебе нічого і не знаю, ––  це правда, про дівчаток і хлопців я трохи знаю, а про Дейва нічого майже. Тільки те, що він чудовий гонщик. 
— Що ти хочеш знати? ––  відповів він, коли ми сіли на лаву, а у мене в руках був букет з жовтого листя. 
— Все.  
— Ну, гаразд. Мені 19 років, я гонщик. Як ти вже знаєш, мій батько володіє однією з найбільших компаній, звуть його Кевін Еванс, у нього дуже непростий характер, але він класний, –– каже він з посмішкою.  
— Тобто ти Дейв Еванс? 
— Ага, вгадала. 
— А мама? - запитала я і одразу ж про це пошкодувала, коли побачила, як змінилося його обличчя. Господи, ну хто тягнув мене за язик? 
— Мами вже як п'ять років немає. Вона померла від раку, –– сказав він. І  я побачила в його очах біль. Найжахливіше - це бачити, як твоя найдорожча людина вмирає в тебе на очах, і ти нічого не можеш вдіяти.  
— Мені шкода - сказала я. –– Впевнена, вона була чудовою жінкою. 
— Так, ти б їй сподобалася, –– він сумно усміхнувся. ––  Я вже давно виріс, ––  сказав він, а я взяла його за руку і міцно стиснула. Повисла тиша. Я не знала, що сказати, просто мені хотілося його втішити. І тут я мовила: 
— Ну, а мою історію ти знаєш. 
— Так. Як ти все це пережила? ––  запитав він, поглянувши у вічі, а я не знала, що сказати. Справді, як? Я про це ніколи не думала чи не хотіла?  
— Чесно кажучи, важко. Спочатку втрата батьків і затяжна депресія. Мені не хотілося жити. Здавалося, що сенсу жити далі не було. Я жила ніби на автоматі: ходила на роботу, спала, якщо це можна так назвати, їла. Я себе змушувала все це робити. Мені було так погано після похорону. Мене забрала тітка, хоча у неї просто не було іншого вибору. У неї все було жахливо. Там я жила до повноліття, а потім з'їхала в будинок батьків, але легше не стало, хоч і пройшов рік. Потім зустріла тебе, ––  я усміхнулася, ––  а потім Джес. І все якось закрутилося. І я сказала собі, що треба жити далі. Потім тітка вигнала з дому - це мене трохи підкосило, але я і це вистояла, завдячуючи вам. Не знаю, що б було. А коли з'явилася тітка Мері і Мікаела… Правда, що була почута від них, мене вбила. Так боляче від того, що я не знала своєї сім'ї. Мені було так погано, –– сказала я і замовкла. Як же довго я про це мовчала! Мені навіть стало трохи легше, коли все розповіла. Згодом помітила, що на вулиці стало темніти, адже парком гуляли ми довго. 
—  Каріно, скажу лише одне: ти сильна! Ти молодець! Інша на твоєму місці не витримала б, а ти впоралася, переступила і пішла далі, –– сказав Дейв, дивлячись мені в очі. Мені так з ним добре, затишно, спокійно. 
— Цього не було б, якби не ви. Ви мене витягнули, –– сказала я, і він мене обійняв. 
Я вткнулася носом йому в плече, і тут він каже: 
— Ти пам'ятаєш, як ми один одного не «перетравлювали»? Ох, таке складно забути!  
— Так, коли ми зустрілися вдруге, у вас вдома, ти був такий злий, –– зараз згадую і розумію, що це було так давно, ніби в іншому житті.  
— Та ні. Я просто не очікував саме тебе побачити. 
— Чому? 
— Після того, як я тоді тебе вперше побачив, відчув щось таке… Важко пояснити… Чимось ти мене зачепила, а коли побачив тих виродків, то мене накрила агресія і лють. А коли підвозив додому, мені стало якось сумно від того, що більше тебе не побачу. І уяви, коли я бачу тебе тоді в будинку! 
— А я тоді собі стільки всього накрутила, що зараз стає смішно. 
— Оу, мені цікаво. Скажи! 
— Ні! Ні, нізащо! 
Повіяв трохи холодний вітер і розтріпав волосся, я помітно здригнулася. 
— Замерзла? Ходімо вже додому, ––  помітив Дейв, і я погодилася. 
— Так, ходімо! ––  відповіла я, і ми встали і пішли додому. 

Коли прийшли, Дейв розтопив камін, я зробила чай, і ми увімкнули фільм. Сіли у вітальні і дивилися. Мені було так добре в його обіймах, навіть не описати це словами. Ще й Дейв мені відкрився про свою сім'ю та маму. Сьогодні був емоційний день, але я навіть трохи щаслива. Дейв для мене став найдорожчим. Дивилася на нього збоку і помічала, який він загадковий, унікальний, - і в цьому ми схожі трохи.