Розділ 28

Вранці мене розбудив запах ароматної кави. Коли розплющила очі, то побачила Дейва з тацею у руках. Він його поставив її на стіл. 
— Добрий ранок! — потягнувшись, сказала я.  
— Добрий. Я тут тобі сніданок приготував. 
— У мене майже дежавю, — сказала я, дивлячись на млинці з шоколадом.  
— Ага, давай їж і будемо збиратися і їхати в аеропорт, — чорт, я і забула. 
— Котра година?  
— Восьма ранку.  
Трясця, я ж не встигну зібратися. Дейв, мабуть, зрозумів мою паніку. 
— Тихо, спокійно поїж, потім зберешся. Не хвилюйся, все встигнемо, — сказав він. 
— Гаразд, — сказала я і почала їсти млинці. Вони виявилися дуже смачними. 
— Так,  гаразд, я збиратимуся. Спасибі за сніданок, було дуже смачно, —поцілувала його. 
— Добре, буду чекати внизу, — сказав, відсторонившись, і вийшов, а я пішла у ванну, прийняла душ, зробила всі ранкові процедури і пішла одягатися. Порившись у шафі, знайшла чорний світшот і штани теплі, взула черевики, глянула в дзеркало. Ну, наче нормально, так? Або може ні? Блін! Так, гаразд, часу на це немає. 
Випрямила волосся, яке вже  трохи відросло, зробила легких мейк - і все: я готова. Взявши рюкзак, вийшла з кімнати. Згадала, що забула телефон, тому швидко повернулася в кімнату. Виявилося, що він лежав на комоді біля дзеркала. Взяла його і вийшла з кімнати, спустилася вниз. Хлопці сиділи у вітальні, мене трохи трясло від хвилювання. Я так довго не бачила Емми.  
— Я готова, можемо їхати. 
— Воу, заспокойся, ми встигнемо, — сказав Нік. Господи, як я хвилююся.  
— Так, а на чому ми поїдемо?  
— На машинах, - сказав Джош. 
— А, тоді добре, — сказала я і сіла поряд з Дейвом. 
— Ми ось намагаємося дізнатися, який фільм будемо дивитися, але вони нічого не кажуть. Каріно, може ти скажеш? — сказав Нік. 
— Не хочу тебе засмучувати, але і я не знаю, — сказала я. 
— Тоді все, це капець! 
— Чому? — мені було смішно спостерігати за його виразом обличчя. 
— Отже, це буде якийсь треш. Вони не вміють вибрати фільми. 
— Ой, годі, ніби ви вмієте, — Стейсі сказала. 
— Вміємо! Посперечаємось? — він простяг їй руку. 
— Ти знову за своє? Досить вже, сказала Рейчел. Джес сиділа якось тихо, ніби була не тут, а десь далеко.  
— Ні, Рейч, це вже справа принципу. Ну так що? 
— Я не буду, це безглуздо! 
— Ага, злякалася, що програєш? — вони як діти, їй Богу.  
— Так, досить. Їдьмо! Вже час, — сказав Дейв, підводячись. 
— Тобі пощастило, — сказав Нік, і ми встали, вийшли з дому, Джош відчинив гараж, хлопці вигнали машини і ми поїхали. 
Поки їхали, я все думала про Джес. Що сьогодні з нею? Вона ніби сама не своя. Тут мене відволік Дейв. 
— Ну так що, ти подумала над моєю пропозицією? 
— Дейве, я не знаю. Це буде якось неправильно: Стів у лікарні, ще й Емма. Що вона подумає? — сказала я. 
— За них не хвилюйся. Я впевнений, вони зрозуміють, особливо Ема. 
— Що? Чому Емма особливо? 
— А потім дізнаєшся. 
Мені дуже хотілося залишитися з ним наодинці, провести час разом, але я сумнівалася. Так, досить, до біса сумніви. Дейв має рацію: друзі зрозуміють. 
— Ну гаразд. І куди ти хочеш поїхати? — запитала я, дивлячись на нього. Він такий красивий, а зараз, перебуваючи за кермом, особливо. 
— Отже, ти згодна. Чудово. А куди – то це буде сюрприз, — сказав він таким тоном, що в мене всередині все затремтіло. Щось мені підказує, що ця поїздка буде веселою. 
— Ну, добре. Нехай буде сюрприз. Мені вже цікаво. 
— Я впевнений: тобі сподобається. 
— А на скільки днів ми їдемо? 
— Ну, на три дні. 
— Добре, а як же навчання та робота?  
— Ну, з навчанням проблем не буде, я все вирішу, а ось з роботою навіть не знаю. Може звільнишся?  
— Що? Це ще чому? Мені подобається моя робота, — обурилася я. 
— Ну, сама подумай: навіщо тобі працювати? Я взагалі не розумію, навіщо ти взагалі туди влаштувалася? 
Я не хотіла з ним зараз сваритися, та й сама давно думала, аби вже звільнитися. 

— Давай про це пізніше поговоримо, — сказала я і відвернулася до вікна. Усю дорогу, що залишилася, ми їхали мовчки в певній напрузі. Приїхали та пішли шукати Емму. 
— А ось і вона, — сказала Стейсі. Ми повернулися і побачили її, а вона нас; я не стрималася і побігла до неї, обійняла міцно. Ох, як я скучила! Та й вона за цей час не змінилася. 
— Каріно, ти мене задушиш, — сказала вона. Я вже й забула її голос. 
— Вибач, не стрималася: сильно скучила, — сказала я, відсторонюючись. 
— Я теж. Ти не повіриш, як сильно. 
— Ей, а нас обійняти? — сказала Стейсі. 
— Ходіть сюди, мої рідні, — сказала Емма і пішла їх обіймати по черзі. 
— Ну що відразу до лікарні чи заїдемо додому? — сказав Нік. 
— Давай до лікарні, — відповіла Емма. 
— Гаразд. До речі, він не знає, що ти приїхала, — сказав Джош. 
— Та ну? Але я думаю, він і так вже здогадався.  
— Подивимося. Їдьмо! — сказав Дейв. 
Ми сіли по машинах і поїхали. В машині Дейв перший перервав тишу: 
— Зараз навідаємо Стіва, а потім поїдемо додому, зберемо речі та поїдемо, якщо ти не передумала, звісно, — сказав він. 
— Чого б це я маю передумати?  
— Гаразд. І, Каріно, вибач мені, — він поглянув на мене. 
— Та гаразд, все нормально, — сказала я і взяла його за руку. 
— Я люблю тебе, — зізналася.  
— І я тебе люблю, — він поцілував мою руку. 
Ми приїхали до лікарні, зайшли та пішли до Стіва. 
— Привіт, як ти тут? ––  сказала Стейсі. 
— Та нормально. Ось ви приїхали – стало ще краще. 
— А тут дехто до тебе приїхав, –– сказала Джесіка, і до палати зайшла Емма. 
— Емма? Як? Ти тут? ––  на його обличчі читався шок і подив. 
— Та ось щойно прилетіла, з аеропорту одразу до тебе, ––  вона пройшла до палати і сіла поряд з його ліжком. 
— Еммо, не потрібно було, зі мною все нормально. 
— Так, я бачу. Батьки скільки разів тобі говорили про перегони, га? 
— Ой, тільки не починай, будь ласка. 
— Я хвилювалася за тебе, дурню! ––  на її очах блиснули сльози. 
— Еммо, зі мною все нормально. Я живий. 
— Та я бачу. 
— Як там батьки? Вони знають? 
— Так, знають. Мама дуже хвилювалася. 
— Ясно. 
— Ти на довго приїхала? 
— На два тижня. 
— Чудово, а я якраз через тиждень їду назад до Англії, –– сказав Джош. 
— Що? Куди? ––  обурився Стів. 
— Та ось так, брате. 
— Ми теж сьогодні їдемо, ––  раптово сказав Дейв і взяв мене за руку. 
— Ей, та що за? –– сказав Стів. 
— Ви? Разом? ––  округлила очі Емма, дивлячись на мене. 
— Ну так. Ми зустрічаємося, –– сказала я. 
— Так годі! Невже я дожила до цього дня? ––  раптово сказала вона.  
— Ти про що? –– запитала я.  
— Та я знала, що ви будете разом. Тільки сліпий не бачив, сказала вона.  
— А куди ви? І надовго? –– запитала Джес трохи схвильовано. 
— На 3 дні, а куди, ще не знаю: це сюрприз, –– сказала я. 
— Ой, тримайте мене семеро. Ви це теж чуєте? Дейв та сюрприз! Я може сплю, –– сказала Емма. 
— Еммо, досить, ––  сказав Дейв. 
— Вибач, звичайно, але я не вірю. Але я рада за вас, друзі, –– вона встала, підійшла до мене і обійняла. 
— Дякую, –– сказала я.  
— А ми сьогодні ще хочемо в кіно сходити, ––  сказала Рейчел. 
— І без мене, зрадники! –– сказав Стів.  
— Тобі лікуватися треба, ––  сказала Емма. 
— Ну що їдьмо? Заїдемо і заберемо речі, –– сказав Дейв. 
— Почекайте, ми теж їдемо, –– сказала Емма. 
— Ей, тільки приїхала, ––  образився Стів на сестру. 
— Ми ще завтра приїдемо.  
— Гаразд. 
— Ну, все, бувай. Одужуй! –– сказала Стейсі, і ми вийшли з палати, попрямували до виходу з лікарні, сіли в машини і поїхали. 
У машині я вирішила все ж дізнатися, куди ж ми прямуємо. 
— А скільки речей брати і які саме?  
— Бери небагато, але теплих, ––  сказав він. Такс, зрозуміло що майже нічого не зрозуміло. Ми прибули додому, я пішла збирати речі. Взяла тільки найнеобхідніше й воно умістилося в одну сумку та рюкзак. Зібравши речі, я спустилася вниз, де мене вже чекав Дейв. 
— Готова? 
— Так. 
— Поїхали! –– сказав він мені, розвернувся і крикнув друзям, які сиділи у вітальні: 
— Ми поїхали. 
— Гаразд, бувайте! –– і ми вийшли з дому Дейв.  
— Поїхали? 
— Поїхали! –– і він завів машину. Ми поїхали у невідомому напрямку.