Розділ 27

Усю дорогу додому я думала про розмову з Рейч і реакцію тієї дівчинки. Те, як вона змінилася в обличчі, як в її очах оселився страх і як вона втекла - це було дивно, та й те, що сьогодні всі шепотілися. Мені здається, що справа не в їх популярності і Дейві, тут є ще щось, але що саме - це якраз загадка. Занурившись у свої думки, я не помітила, як ми приїхали додому. 
Ми зайшли до будинку. 
— Ну то що сьогодні робитимемо? — запитав Нік. 
— Та нічого, тільки ми з'їздимо до Стіва. Ніку, і ти, Джоше, поїдете зі мною. Можна просто зараз. 
— Так, без проблем. Ну, а ви дівчата що? 
— Та не знаю. Певно, у вітальні будемо сидіти, так? — сказала Стейсі. 
— Я піду до себе, трохи відпочину. 
— А, ну гаразд, тоді йди. 
— А ви, хлопці, о котрій приїдете? — запитала я. 
— Ну десь о восьмій годині вечора будемо, — сказав Дейв. 
— А, тоді добре, — сказала я і пішла до себе; переодяглася, сходила в душ. 
Коли вийшла з душу, лягла на ліжко. Ох, сьогодні і день! Так, і що мені робити? Я взяла телефон, зайшла в інстаграм, погортала трохи стрічку новин, повідомлень не було. Зрештою, вийшла, поклала телефон на стіл поруч із ліжком і вирішила трохи помалювати, адже давно цього не робила. Зайшла в інтернет, знайшла кілька картинок. Чудово! На найближчі кілька годин у мене є робота. 
Я домальовувала малюнок, як у двері постукали. Це була Рейч. 
— Дозволиш увійти? 
— Так, звичайно! 
Ох це буде важка розмова. Вона пройшла і сіла на ліжко. Я теж встала із-за столу і сіла поруч з нею.  
— Я хотіла поговорити про те, що сьогодні було в універі, — цього я і боялася.  
— Так, звичайно. 
— Каріно, не знаю, чи дійшли до тебе чутки про нашу компанію, але хочу попередити: хто щоб не говорив, це все брехня або ж вони перебільшують.  
Я не зовсім зрозуміла, про що вона. Які чутки? Гаразд, потім у Енді запитаю.  
— Та поки нічого такого не було. 
— Ну, тоді добре. Просто в разі чого, ти відразу у нас запитай. Добре? І не панікуй, ок? — Що? 
— Так, добре. 
Що вони таке приховують? І чому я маю панікувати? 
— Чудово. І ще: не бійся ти цих ідіоток, вони нічого тобі не зроблять. 
— Та я і не боялася. 
— Гаразд, ходімо до нас у вітальню? — я  поглянула на годинник: була шоста година вечора, незабаром повинні хлопці приїхати. 
— Так, ходімо, — сказала я. Ми встали і пішли до дівчат. 
— О, ти прийшла? — сказала Стейсі. 
— Ага, а що ви робите? 
— Та нічого, ось хотіли вечерю приготувати. 
— О, так давайте я вам допоможу. 
— Так, давай. 
Ми з дівчатами почали готувати вечерю. За годину все було готове, стіл був засервірований. Поки готували, ми з дівчатками балакали. 
— Слухайте, завтра Емма приїжджає. Давайте сходимо в кіно? Я бачила в інтернеті новий фільм якийсь вийшов, назву не пам'ятаю. Ну це після того як, Стіва навідаємо в лікарні, — сказала Джесіка. 
— Так, супер. Тільки у хлопців спитаємо, коли вони прийдуть, а то знову будуть бурчати, — Стейсі сказала. 
— Ага, точно, — сказала я. 
— До речі, Каріно, а як у вас справи з Дейвом? 
— Та все нормально, Джес. А що?  
— Та цікаво. Ви така мила парочка. 
— Ага, мені й самій не віриться, що Дейв такий став. 
— Ага, раніше він був зовсім іншим. 
Опа, мені стало цікаво, яким же він був. 
— І яким? — зацікавлено запитала я. 
— Ох, він був ідіотом конкретним, агресивним, некерованим взагалі. Ну ти зрозуміла, — нічого собі, навіть важко уявити.  
— Жах. 
— Саме так, але після того, як ти з'явилася, він конкретно змінився, — та годі, через мене? Але як це можливо? 
— У мене немає слів. 
— Ага. До речі, щось їх довго немає. Вже восьма година, — сказала Рейчел. 
— Думаю, скоро приїдуть, — сказала Стейсі. Ми з дівчатками сіли у вітальні і 
стали чекати на хлопців. Десь о дев’ятій годині вечора вони приїхали. 
— Чого ви так довго? — запитала Рейчел, коли вони зайшли до будинку. 
— Ну, так вийшло. У нас для вас подарунки, — сказав Нік і дістав із-за спини величезний букет троянд, і в цей час інші хлопці теж. 
Ого, нічого собі! 
— Люблю тебе, — сказав Дейв, підійшовши до мене з величезним букетом червоних троянд і даруючи їх мені. 
Господи, що відбувається? Я померла і потрапила до раю? 
— Дякую, — сказала я, взявши букет. Як же вони пахли! Я поцілувала його.  
— А ми вечерю приготували, — сказала Стейсі. 
— Ого, круто, — сказав Нік. 
— Ходімо за стіл! — сказала Рейчел. 
Ми сіли за стіл вечеряти, квіти поставили у вазі у вітальні. Відразу так 
стало красиво.  
— Ого, скільки ви всього наготували! — сказав Нік. 
— Так, ми старалися, — сказала Стейсі. 
— Як там Стів? — запитала я. 
— Та нормально, тільки ниє, що додому хоче, — сказав Дейв. 
— Він як завжди. Ви ж не сказали, що завтра Емма приїжджає? 
— Ні. 
— Чудово, буде йому сюрприз. 
— Дуже смачно, дівчатка. Ви – супер! 
— Дякую величезне, — сказав Джош. 
— Та пусте! Ми тут з дівчатками дещо вигадали, але вам, напевно, не сподобається ця ідея, — сказала Стейсі.  
— Мені вже страшно, — сказав Джош. 
— Цікаво. Ну, і що це? — запитав Нік. 
— Сподіваюся, це щось нормальне, сказав Дейв.  
— Коли завтра приїде Емма, ми хочемо піти в кіно. 
— Хух, лише кіно, — сказав Нік, і хлопці розсміялися.  
— Гей, чого ви? — насупилась Стейсі. 
— Та нічого, нам вистачило в минулому році ваших експериментів.  
— Розкажи, яких саме, — сказала я. 
— Та ці дурочки взимку потягли нас купатися – що? 
— Та ну? — я подивилася на Джес. 
— Так, але це ж було бажання. 
— Ага. 
— Ну ви, звичайно, даєте, друзі, — сказала я.  
Ми так ще побалакали, вони мені розповіли історії, а після вечері ми перемістилися у вітальню й пили там чай. 
— До речі, а що за фільм? — запитав Нік. 
— А це ви вже потім дізнаєтесь, — сказала Стейсі.  
— Ну ви й потайні, жах просто! 
— Та хто б казав. 
— До речі, коли Емма прилітає? — запитав Джош. 
— О десятій ранку, — сказала Стейсі. 
— Ок.  
Ми так ще просиділи до одинадцятої вечора, дивилися фільми, пили чай, балакали. 
— Так, друзі, потрібно розходиться: завтра рано вставати, — сказала я. 
— Ага, щось ми засиділися, — сказала Джес, встаючи. 
— Всім добраніч, —  сказала я і пішла до себе. 
— І тобі, — почула я в спину. 
Зайшла в кімнату, лягла на ліжко, як тут надійшло повідомлення на телефон. «Можна піднятися?» – це був Дейв. Що? Навіщо? Що він хоче? «Навіщо? Вже пізно», — відповіла, а я всередині все тремтіло.  «Скучив! Можна?» —  він божевільний. Що він творить? «Так», — написала я коротку відповідь і затамувала дихання. Господи, що він зі мною творить? І так, я теж по ньому шалено сумувала. Тут двері відчиняються, і входить Дейв. Проходить у кімнату, я трохи піднімаюсь. Ох, ми граємо на межі наших почуттів та емоцій, але це так приємно. Я тягнусь до нього і обіймаю. Як же в його руках добре і затишно, спокійно! 
— Що сьогодні робила, поки що мене не було? — ми зручно лягли на ліжко, обійнявшись. 
— Та нічого особливого, малювала, потім ми з дівчатками готували. А ти? — ось що було справді цікаво. 
— Та нічого особливого, їздили до Стіва, а потім у справах, — хм, що ще за справи? 
— По яких? 
— Та там треба було дещо зробити, нічого важливого. 
Угу, отже, мовчить. Гаразд, я все одно дізнаюся. 
— Зрозуміло. 
— А давай кудись поїдемо? Тільки ти і я. Що скажеш? — ого, чого б це раптом? 
— Що? Куди? 
— Там, де будемо тільки ми, — ідея класна, але… 
— А як же Стів? Емма завтра приїжджає, я так довго її не бачила. 
— А що Стів? З ним все нормально, а Емма… Ви ще встигнете поговорити, — Господи, він божевільний, але той, котрого я люблю. 
— Добре, але давай про це поговоримо завтра. Гаразд? – позіхнувши, сказала я. 
— Звичайно, спи.  
Ми так і заснули разом. «Як мені з ним добре!» — майнула думка.