Розділ 25

Прокинулася тоді, коли вже було восьма година вечора. Дейв лежить поруч, вмостившись у мою шию, і теж спить. Я тихенько вибралася з його обіймів, взяла одяг і пішла на кухню, щоб щось приготувати.  Зайшла, а там сиділи дівчатка Стейсі та Джес, Рейчел. 
— О, хоч хтось прокинувся, — сказала Стейсі. 
— Що? Ти про що? 
— Ну ти і Дейв спали, решта хлопців теж спати лягли. 
— Ясно. Що ви тут робите? 
— Та сидимо, ось чай п'ємо, балакаємо.  
— Зрозуміло, а я спустилася, щоб вечерю приготувати. 
— Кому? — запитала Рейчел. 
Ой, і справді, кому? Я трохи здивувалася: 
— Ем, — невміло відповіла. Як незручно.  
— Так, добре, заспокойся. Ми і так зрозуміли, що для Дейва, — сказала Стейсі, сміючись. Що зі мною? 
— Ось тільки не знаю, що саме.  
— Ну дивися, можеш зробити рис з морепродуктами або яєчню з беконом, панкейки або ще можна додати сік - це вже на твій розсуд, — сказала Джес. Ого, ну і вибір звичайно. 
— Ну, значить, — я подумала, що яєчня з беконом та панкейки з шоколадом та апельсиновим соком якраз підійдуть. — Я зроблю яєчню з беконом, панкейки з шоколадом та апельсиновим соком, — сказала я. 
— Чудово, — сказала Стейсі. 
Я пішла до плити готувати. Зробила яєчню з беконом, потім панкейки з шоколадом, налила сік в склянку, а поки готувала, паралельно балакала з дівчатками. Коли все було готове, я все поставила на тацю і пішла до себе в кімнату. Тихенько зайшла, а хлопець все ще спав. Який же він красивий! Не можу на милуватися ним. Легенько обводжу вилиці вздовж щоки до підборіддя… Ммм, а його губи! Торкаюся волосся…Як він солодко спить! Ось би завжди так з ним прокидатися, щоб він був поруч. Але хтось всередині неприємно шепоче: "Ти не одна така, в нього їх багато. Може ти чергова? " — швидко відганяю ці дурні думки.  
— Приємно, мені подобається, — раптом каже він, а я аж підскочила. 
— Ти мене налякав, — говорю, а серце гуркоче, наче шалене. 
— Вибач, — він розплющує очі. 
— Я тобі тут дещо принесла, — говорю, беручи в руки тацю.  
— Воу, дякую, — він піднімається. — Взагалі це я повинен тобі носити вечерю в ліжко. 
— Та добре, але мені приємно це робити.  
Мене хвилювало те, що йому може не сподобатися. 
— Ммм, це божественно, — каже він, а я полегшено видихаю.  
— Рада, що тобі сподобалося. 
— Як мені може не сподобатися? Теж спробуй, — він відламує шматочок панкейка і кладе мені до рота, дивлячись при цьому мені в очі.  
— Це дійсно дуже смачно. 
— Ще й як смачно!  
Коли він все з'їдає, паралельно мене годуючи, я відношу тацю на кухню. Дівчаток вже не було, напевно, пішли спати, адже на годиннику вже десята година вечора. Я піднялася в кімнату, а Дейв збирався вже йти, як я зрозуміла. 
— Ідеш? — запитала й підійшла до нього. Мені не хочеться його відпускати 
— Так, вже пізно.  
— Може залишишся? — говорю, дивлячись у його очі. 
— А ти цього хочеш? — запитує таким тоном, що у мене мурашки по шкірі: це торнури, не інакше. 
— Так. Не хочу, щоб ти йшов, — кажу, а він тут мене цілує. Я відповідаю, а його руки на моїй талії. Пристрасть ззатьмарює голову, але все ж відсторонююсь і кажу:  
— Дейве, просто спимо разом, — говорю, ледве дихаючи. 
— Оу, добре, — каже він хриплим голосом. 
Ми лягаємо в ліжко, а у мене все ще палають щоки від збентеження. Дейв мене обіймає й притискає до себе, і ми засинаємо. 
Прокинулася вранці від дотиків до обличчя й не менш приємних відкриттів: я побачила Дейва з його фірмовою чарівною усмішкою, яку я так любила. Запитую себе: "Невже мені могло так з ним пощастити? Що було б якби ми взагалі не зустрілися, і він тоді мене не врятував?" 
— Добрий ранок! — каже він. 
— Добрий! — він так на мене дивився. Ох, вже ці очі: вони зводять мене з розуму. 
— Ти вранці така чарівна і мила, — каже він, нахиляється і цілує з таким поривом і пристрастю, що я загоряюся як сірник. Але потрібно зупинитися, навіть якщо і не хочеться. Зрештою, я відсторонилася. 
— Нам сьогодні їхати до Стіва, тому треба збиратися, — кажу. Він відсувається, піднімається з ліжка, а я ж відчуваю провину, тому я хапаю його за руку. 
— Дейве, я, — хочу сказати, але він мене перериває: 
— Каріно, все нормально. Я все розумію, не хвилюйся, чекатиму тебе внизу, — нахиляється, цілує в лоб і йде, а я залишаюся наодинці з собою і своїми думками. 
Як же важко і страшно. Знаю, чого він хоче, але я так не можу. Гаразд, потім про це подумаю. Я встала, пішла в душ, одягнулася і спустилася вниз. 
— Добрий ранок! — спустившись, сказала я. 
— Добрий, сідай снідати, — сказала Стейсі. 
— Ммм, як смачно пахне! — я сіла поряд Дейвом, а він сяяв, як нова монета.  
— Ну, звичайно, смачно, адже я готував, — сказав Дейв. 
— Ого, нічого собі, — хоча дивуватися нічому: він мені вже готував.  
— О, я пам'ятаю, — згадала, як він мені готував млинці. 
Зараз переді мною стояла аппетитна паста з кетчупом і беконом і стакан соку. 
Після ланчу ми зібралися та поїхали до лікарні. Доки їхали, я все думала про аварію, про Стіва. Я так злякалася, що не можу описати, у якому я була стані. Якщо б він не вижив, б не перенесла. Він став мені таким близьким, як брат, та й інші також, вони мені дуже допомогли. Приїхавши, ми зайшли до лікарні, біля палати був лікар. Він сказав, що ми можемо зайти, але не надовго. Ми тихенько зайшли до палати. Стів лежав на лікарняному ліжку. 
— Привіт, брате, — сказав Нік. 
— Друзяки, ви приїхали! Як я радий вас бачити, — сказав він. 
— Стіве, ми так злякалися, — сказала Стейсі і сіла на стілець поруч із ліжком, а ми стали за нею. 
— Та я сам не очікував, що він мене штовхне.  
— Ти за це не хвилюйся, ми розберемося, — сказав Дейв. 
— Так. Ти головне обужуй швидше, без тебе вдома порожньо і нудно. Ми всі сумуємо, — сказала я. 
— Дякую вам, друзі. Я знаю, що ви вчора приходили, але лікар вас не пустив. 
— Так, приходили, — сказала Рейчел. 
Тут заходить лікар. 
— Ну, що молодий чоловіче, як самопочуття?  
— Вже трохи краще. Скільки мені ще тут лежати? 
— Ох, який ви швидкий! У вас перелом ноги та лівої руки - це не жарти: вам пощастило, що взагалі живі залишилися. Потім подивимося за вашим станом. Тут ви ще будете мінімум місяць.  
— Добре, дякую, лікарю. 
— Ну, а ви, молоді люди, давайте на вихід: хворому потрібний відпочинок, —сказав лікар. 
— Так, добре, — сказала Нік. 
— Одужуй швидше. Ми тебе любимо і сумуємо, — сказала Джессіка, і ми вийшли з палати і пішли з лікарні.