Розділ 18

Не може цього бути. Він же казав, що... 
Я стою, дивлюся на Тіма і ні чорта не розумію. Бачу, що хлопці помітно так напружилися. Цікаво, чому? 
— Тіме? Що ти тут робиш? — сказала я, підійшовши до нього. 
— Вибач, що збрехав. Так, я гонщик. 
Я дивлюся на шолом, що у нього в руках: він не такий, як той, що вже бачила на трасі. 
— Чому не можна було одразу сказати? — і тільки тут я помічаю, що в нього синці на обличчі, губа розбита. — Господи, Тіме, що трапилося? — кажу, маючи на увазі його обличчя. 
— Ти про це? Та так, нічого серйозного, — що за маячню він верзе? 
— Як це нічого серйозного? 
— Каріно, — чую знайомий голос. Обертаюся і бачу Міку. Нарешті! 
— Гаразд, Тіме, давай іншим разом поговоримо, мені треба йти. 
— Так, добре, давай, — сказав хлопець і пішов. 
Я підійшла до Міки. 
— Господи, привіт! Я вже почала хвилюватися. Ти бачила? 
— Так бачила. Нічого, все нормально. 
— Дідько, я зганьбилася! 
— Та неважливо. Усе ще попереду! 
— Гаразд, ходімо, познайомлю тебе з друзями. 
— Ходімо.  
Ми підійшли до інших. 
— Знайомтеся, це моя сестра Мікаела. Мікаело, це Стів, Нік, Дейв, — вказала я на хлопців. — І Джес, Рейчел, і Стейсі. 
— Привіт! Раді нарешті з тобою познайомитись. 
— Я теж! 
— А давайте до нас! Посидимо, відпочинемо, вип'ємо за знайомство? – сказала Стейсі. 
— Я за! Тільки пити не буду, мені не можна, — сказала я.  
— Це точно, що не можна, — сказав Дейв, сміючись. 
— Не біси, ідіоте. 
— Так, досить вам! Всі і так знають, як ви сильно один одного "любите", - сказав Стів. 
— Та йди ти! - сказала я. 
— Ну що, поїхали? 
І тут я згадала: 
— Стоп, Міка, а ти як сюди дібралася?  
— На таксі, а що? 
— А гаразд, сідай до мене на мотоцикл! 
— Добре. 
Ми всі сіли на мотоцикли і поїхали. Я ж вперше їхатиму не одна, а з кимось, тому трохи хвилююся. Доїхали, Слава Богу, нормально, нічого не сталося, хоч я страшенно боялася за сестру, поки їхала. 
— Гарний будинок, — сказала Міка. 
— Ага. 
— Ну, що ходімо до будинку? 
— Ходімо. 
Ми зайшли в будинок, сіли у вітальні. 
— Мікаело, а скільки тобі років? — запитав Стів. 
— Мені двадцять один. 
— Виходить, між вами чотири роки різниці. 
— Так. 
Це так дивно: ще зовсім недавно я і мріяти не могла про сестру, та й взагалі мріяти про щось, а зараз сиджу в компанії друзів, які вже стали мені як рідні, ще й тітка і сестра з’явилися. Так багато змінилося, що сама не можу повірити, що це не сон. Ми сиділи приблизно годину, спілкувалися. Мікаела розповіла, що працює в компанії, в айті сфері. 
— Ну що? Мені час додому, — сказала Міка. 
— Ти що! Ні! Завтра вже поїдеш. Сьогодні залишишся, — не хочу її відпускати.  
— Каріно, ти що? Я поїду, зараз таксі викличу. 
— Ні, Каріна справді має рацію: залишайся, будинок великий, кімнати вільні є, — сказала Джес. 
— Ну, добре. Дякую. Я тоді вже піду відпочивати. 
— Так, добре, я покажу тобі кімнату, — сказала я. 
Ми пішли на другий поверх, пройшли у кімнату. 
— Ну облаштовуйся тут і відпочивай, — сказала я. 
— Слухай, Каріно! Давай поговоримо. 
— Так, добре, — ми сіли на ліжко. 
— Ми можемо поїхати до мами на могилу? — запитала вона, а у мене всередині відразу ніби камінь ліг на серце і душу. Як же важко! 
— Чого б це раптом? — запитала я тремтячим голосом. 
— Я там жодного разу не була. Хочу її відвідати. Ти, певно, на неї сердишся, але все ж, — про що вона каже?  
— Що? 
— Тітка тобі не все розповіла. Справа в тому, що мама вийшла заміж за того чоловіка, не кохаючи його. Її змусили, у неї не було вибору. 
— Ну це я знаю. 
— Вона кохала мого батька, коли дізналася, що вагітна. До весілля було два тижні. Коли її батьки дізналися, вирішили, що аборт робити не будуть, а коли вона народить, віддадуть дитину іншій родині, але мама була не згодна. Потім вони з тіткою придумали план, що коли вона народить, тітка забере дитину до себе, вона ще й не могла мати дітей. Вони так і зробили. Чоловік мами був не проти позбавитися дитини. Ось така історія, - у мене немає слів.  
— А що твій батько? Він сказав, що йому не потрібні діти, та зник. Він кинув маму, і це її зламало. Коли я була маленька, вона приходила до мене, приносила подарунки, а коли мені було десять, вони з тіткою мені все розповіли. Ось так. 
— Дідько! Так, звичайно, поїдемо, але перед цим я хотіла б поговорити з тіткою. Вона сказала, що в їхній з вітчимом смерті він винен. Я тоді недослухала, пішла. Треба детальніше дізнатися. 
— Так, звичайно. Гаразд, відпочивай, я вже піду, — говорю я, встаючи. 
— Добраніч! 
— І тобі. 
Вийшла з кімнати і не стримала сліз. Дідько! Чому так? Господи, матусе, пробач мені! Так, треба заспокоїтися і завтра зустрітися з тіткою. 
Я спустилася вниз, а там вже нікого не було. Чудово! Якраз  посиджу трохи, заспокоюся. Дідько, як же багато навалилося! Цікаво, а мій батько теж зник? Треба в тітки запитати. На столі стояла пляшка вина. Треба трохи розслабитися, від одного келиха нічого не буде, тому налила собі. 
— Ууу, хтось порушує, — раптом почула ззаду.  Я обернулася, а там стояв Стів. 
— Трясця! Ти мене налякав. І я всього лише один келих, нічого не буде. 
— Вибач, не хотів налякати. У тебе все нормально? 
Ні! Не все нормально, все страшенно погано!  
— Так, чудово!   
— Ага, я бачу, — сказав він, сідаючи поруч. 
— Стіве, я так втомилася від усього! — не знаю, чому, але мені захотілося комусь виговоритися. Напевно, вино було дійсно зайвим. 
— Розумію. До речі, хотів запитати: ким доводиться тобі той хлопець із перегон?  
— Ніким. Ми просто познайомилися, коли я тренувалася на покинутій трасі, ось і все. 
— Ясно, що у вас з Дейвом відбувається? Тільки не кажи, що нічого. Я все бачу. 
— Давай не будемо про нього, я не хочу. 
— Чому? 
— Тому що люблю! — трясця, я це сказала! Твою ж на ліво! 
— Нарешті хоч хтось це з ва усвідомив. 
— Що? Що за нісенітниця? 
— Та це видно неозброєним оком. 
Дейв змінився. До твоєї появи він ніколи таким не був, але він вперто не хоче зізнаватися у тому, що закоханий в тебе. 
— Стіве, ти серйозно? Він не закоханий, це неправда. 
Так точно цього просто не може бути, він сам сказав. 
— Чому ти так кажеш? 
— Тому що він сам сказав що відчуває до мене лише жалість, ось і все. До того ж у нього є дівчина. 
—  І ти повірила? Господи, які ви ідіоти! 
— Це чому?  
—  У нього ніколи не було дівчини. Так, лише дівчатка на ніч, не більше. А коли з’явилася ти, вони зникли. Він навіть у клубі нікого не клеїв, а якщо вони самі приходили, то відшивав їх; та й взагалі він змінився. 
— Навіщо ти мені це говориш? Це щось змінить? 
— Так. 
— Ні, Стіве, нічого. Та і я не хочу. 
— І що? Ти все так і залишиш? 
— Так, ми не можемо бути разом. 
— Добре, я пішов спати, а ти подумай над моїми словами, — сказав він, встаючи. 
— Стіве! — покликала я. 
— Що? 
— Не кажи нікому! Добре? 
— Так, без проблем, ми ж друзі. 
— Так, друзі, дякую.  
— Добраніч! 
— І тобі, - відповіла я, теж встаючи. 
Піду нарешті спати, сьогодні був надто важкий день. Піднялася до себе в кімнату, переодяглася, сходила в душ і лягла спати.