Розділ 11

Прокинулася я сьогодні у чудовому настрої. Я у Нью-Йорку - це вже добре, а решта – дрібниці. Сьогодні хочу пошукати роботу, тому я встала о сьомій годині ранку, прийняла душ, одягнула футболку і шорти, взула кросівки, зробила легкий мейк - і все: я готова. На годиннику – восьма година ранку. Я вирішила спробувати знову працювати тату-майстром. А що? Досвід у мене є. Ну, а тут, у великому місті, і можливостей більше. Я спустилася у вітальню, хлопці ще спали, я відкрила ноутбук, порилася і знайшла кілька оголошень щодо пошук тату-майстрів, ще два, що потрібна офіціантка в нічний клуб. Чудово! Я записала номери та адреси, тепер можна їхати дізнаватися, але це почекає. Потрібно якось вирішити питання з навчанням: я ж закінчила школу. Я хотіла б піти вчитися далі, ось тільки не знаю, що б обрати. Добре, це потім. Зараз головне – робота. Я вийшла з дому, викликала таксі і поїхала за адресою в тату-салон. Коли вийшла з тату салону, мала чудовий настрій, адже мене взяли. І це не просто якийсь дешевий салон, а дуже дорогий. Я зараз їду за адресою в клуб. У салоні я працюватиму з восьмої ранку і до дванадцятої дня і тільки на стажуванні на два тижні.  
Приїхавши в клуб, я побачила охорону і пункт пропуску. Ага, отже, клуб дорогий, а назва яка! "ВЕНЕРА". Усе зрозуміло. Підійшла ближче до охоронця: 
— Добрий день! — привіталася. 
— Добрий! Ви щось хотіли? 
— Я за оголошенням щодо роботи офіціанткою. 
— Проходьте. 
Я пройшла всередину, і так, я не помилилася: він був шикарний. До мене одразу підійшла дівчина, як я зрозуміла, адміністратор Трейсі – так було написано на її бейджі. 
— Добридень! 
— Добрий день! Я щодо роботи. 
— А гаразд. Ходімо зі мною! 
Вона пішла вперед, а я за нею. Ми піднялися на другий поверх і зайшли до кабінету, де сидів чоловік у костюмі років тридцяти п'яти чи більше. 
— Босе, до вас дівчина на роботу. 
— Добре, вільна. 
— Добридень! — привіталася я. 
— Привіт, сідай, — він вказав на стілець, і я сіла. 
— І так, ти хочеш працювати офіціанткою? 
— Так. 
— Досвід роботи є? 
— Так, я працювала офіціанткою в кафе. 
— Скільки тобі років?  
— Вісімнадцять. 
— Добре, графік роботи у тебе буде починатися з дев'ятої вечора і до другої години ночі. Влаштовує? У вихідні дні до п'ятої ранку. Ну, а самі вихідні будуть у понеділок та п'ятницю. 
Ого, нічого собі! Туго, звичайно, але що вдієш. 
— Так, мені все підходить, але у мене є невелике питання. Я, можливо, ще буду вчитися. Це нічого? 
— Ну, ні, якщо тобі буде зручно, то це не завадить, а з приводу зарплати, то вона буде приблизно п'ять тисяч. 
Ого, нічого собі! П'ять тисяч! Ось це мені щастить! Круто! 
— Тоді добре, мені все підходить. 
— Значить із завтрашнього дня можеш виходити. Звернися до Трейсі, вона уведе в курс справи. 
— Добре, спасибі. 
Я вийшла з кабінету і спустилася вниз, біля барної стійки побачила Трейсі. Дівчина була невисока, блондинка. 
— Бос сказав, що ти можеш мені допомогти, — сказала я, підійшовши до дівчини. 
— Тебе, я так розумію, взяли. Ну, гаразд, ходімо!  
І я пішла за дівчиною, вона завела мене до кімнати для персоналу.  
— Ось форма, — вона мені дала коротку спідницю і кофтинку. 
— Добре. 
— Бос сказав тобі, що ми працюємо з дев'ятої вечора? 
— Так. 
— Тоді добре, до завтра. 
І я вийшла з клубу, викликала таксі і поїхала додому. Коли приїхала додому, була тільки десята година ранку. І що мені ще робити? Я зайшла до будинку і побачила, хлопці сиділи у вітальні. Я пішла до них. 
— Привіт. 
— О, привіт. Ти де була? — запитала Стейсі, як тільки я підійшла. 
— Я знайшла роботу, навіть на дві. 
— Ого, круто! І ким? 
— Ну в кафе та тату-салон. 
— Класно, а з навчанням що робитимеш? 
Трясця! Я і забула! 
— Джес, я не знаю. Може як накопичу трохи грошей. Потім щось придумаю. 
— Ти взагалі про що? Яке накопичення?  
— Ти навчатимешся з нами у коледжі! 
Що? Як з ними? Це маячня! У мене не вистачить грошей на такий коледж. 
— Вибач, але у мене немає таких грошей. 
— Каріно, а хтось говорив про гроші? 
— Так, стоп! Ви серйозно? Хочете щоб вона вчилася з нами? — сказала Рейчел. 
— Так, а в чому проблема? 
— Джес, та вона злидня. Вона – ніхто! 
— Рейчел, припини негайно! Досить! 
— Ні, я проти! Вона зараз збирає свої манатки і йде! Почула, убога? Швидко! 
У мене просто немає слів. 
— Ні, — від його голосу я здригнулася. 
— Що? Дейве, ти серйозно? 
— Так! І якщо ти не затулиш свого рота, вилетиш звідси ти! 
— Ти в неї закохався! 
— Мені ще раз повторити? 
Вона відразу закрила рота і пішла на гору. Я підняла погляд та зіштовхнулася з його очима: у них вирували ненависть, зневага, але не кохання. Я відвела погляд. 
— Я піднімуся до себе, і питання з навчанням закрите: ви не платитимете! — я розвернулася і пішла в кімнату.  
Мені було так гидко від слів Рейчел, але вона має рацію: я підозріла бідна, ніхто та ніщо. 
— Каріно, можна увійти? — Стейсі стукає.  
Ну ось! Що їй потрібно? 
— Так, заходь! 
Вона зайшла до кімнати і сіла біля мене на ліжко. 
— Ти як? 
— Нормально. 
— Ти не звертай уваги на Рейч. Вона завжди така стервозна, ще й Дейва ревнує. Вона давно на нього око поклала, але нічого не виходить. 
Ось тільки про нього не вистачало говорити! 
— Стейсі, я і не звернула увагу. Мені все одно. І на Дейва теж. Ми терпіти не можемо один одного. 
— Ну ось і молодець. А з приводу навчання подумай! 
— Я вже все сказала, тому давай не будемо про це. 
— Каріно, у цьому немає нічого такого. Ми ж друзі. 
— Так, друзі, але це занадто. 
— Нічого не надто, все нормально. 
— Дякую, але ні. Але я подумаю. 
— От і добре. Гаразд, я піду, а ти відпочивай. 
— Добре. 

Стейсі вийшла. Може й справді погодитись? Ну ні, точно ні. Мені було нудно, і я вирішила прогулятися містом. Вийшла з кімнати, спустилася вниз, там сиділи Стів і Нік. Я підійшла до них. 
— Усе нормально? — запитав Стів коли я до нього підійшла. 
— Так, у мене є справа до вас. 
— Говори! 
— Пам'ятаєте, ви говорили про байки? Що у вас вони і тут є. 
— Так, пам'ятаємо. І що? — запитав Нік. 
— Мені потрібний байк! 
— Без проблем. Давай я тебе відвезу в гараж, і ти вибереш собі той, який захочеш. 
— Чудово, дякую! 
— Тоді поїхали. 
Приїхавши в гараж, Нік відчинив його. Він був просто величезний. 
— Ну обирай! 
— Ого! 
Емоції зашкалюють, тут більше двадцяти байків і машин. Мій погляд впав на чорний байк, величезний, найкрасивіший. 
— Ось цей! — я вказала рукою на байк. 
— Непоганий вибір! 
Нік викотив його із гаража. 
— Ну, катайся на здоров'я! 
— Дякую! 
Я сіла на залізного коня та поїхала.