Розділ 8

Мій ранок розпочався о шостій, тому що Дейв залетів у мою кімнату і почав мене будити. Я в нього кинула подушку, сказавши, що ненавиджу його. Частково це правда, тому що я заснула майже під ранок, проспавши всього дві години.  
Я спустилася вниз, де мене вже очікував Дейв.  
— Готова?  
— Так. 
Сьогодні я одягнула джинси і світшот, щоб було якомога зручніше. Ми вийшли з будинку і поїхали. Приїхавши, я побачила всіма забуту трасу для перегонів.  
— Зараз ми будемо тут їздити, але спочатку я покажу, як потрібно правильно. Дивися уважно! 
— Гаразд. 
Він завів двигун мотоцикла і поїхав. Це було дуже круто! Їхав він дуже професійно. Зробивши два кола, зупинився біля мене.  
— Ну що? Бачила? Тепер показуй, що ти вмієш! 
— Так одразу?  
— Так. 
Мені було страшно.  
— Гаразд! 
Я сіла на мотоцикл і поїхала. Почала збільшувати швидкість все більшу і більшу. Мені це подобалося: такий адреналін. Проїхавши два кола, зупинилася. 
— Ого! Молодець, дурнувата. Круто! З цим проблем немає. Тепер до теорії. Слухай і запам’ятовуй! У перегонах ніхто не грає чесно: тебе можуть «підрізати» - і ти втратиш рівновагу; або ж можуть підло штовхнути – і ніхто нічого не доведе. Всім плювати! Зрозуміла? — я його слухала і була шокована. Ось це так жесть, звичайно!  
— Так. 
— Гаразд, на сьогодні досить. Поїхали додому.  
— Угу. 
Приїхавши додому, я переодягнулася і поїхала на роботу. Коли приїхала до друзів, то вони вже сиділи у вітальні. 
— Привіт!  
— О, нарешті у нас є крута ідея, — сказала Джес.  
— Яка? 
— Після перегонів, що сьогодні відбудуться, ми переїжджаємо. І ти теж разом з нами.  
Ого! Нічого собі! 
— Тобто? Як це? 
— Дейв нам все розповів: в тебе непогано виходить. Ми вирішили подорожувати, — сказала Рейчел. 
— Але, друзі, я не можу: маю роботу.  
— Нічого, звільнишся, — сказав Стів.  
—  Я так не можу: ось так все покинути і поїхати.  
— Та годі тобі! Все нормально, — сказала Джес.   
— Я сьогодні їду, — повідомила Емма. 
— Що? — сказали всі хором. 
Ні! Як так? Трясця! 
— Так, друзі. У батьків якісь проблеми, тому я повинна їхати. 
— Капець! — сказав Стів. 
— Блін! Ти хоч побачиш перегони? — запитав Нік. 
— Вибачте, але не можу. 
— Трясця! — сказала я. 
— В мене літак за дві години.  
— Еммо, я тільки тебе найшла. Я не хочу тебе втрачати! — що мені тепер робити? Дому немає, нічого немає… 
— Я розумію, але намагатимуся приїжджати якомога частіше. Я теж за тобою сумуватиму, Каріно! — вона мене обійняла. 
— Гаразд, друзі. Збираймося! — сказав Стів. 
Ми провели Емму до аеропорту і поїхали на перегони. Першими поїхали хлопці, а за ними вже дівчата. Мене лишили наостанок, адже новачок.  
— Давай, дурнувата, не підведи мене! Я в тебе вірю! — я навіть не почула, як він підійшов до мене. Його дихання обпалювало шкіру. Серце шаленіло. Чому він на мене так діє?  
Оголосили мою чергу. Як же страшно!  
Ми стали на вихідні позиції.  
СТАРТ. 
І ми поїхали. Спочатку я трохи пасла задніх, але потім збільшила швидкість. Було шалено страшно і класно водночас. Всі мої відчуття зникли: переді мною тільки траса. І я вириваюся вперед, навіть не усвідомлюючи, як це можливо. Хоч мій суперник – не новачок. Ми проїхали три кола – і ось фініш. Адреналін просто шалений! Три, два, один… Фініш. Так, я це зробила! Я перша! Мені було так добре. Просто клас! До мене одразу прибігли дівчата.  
— Ого, Каріно! Це супер! Ти молодець, — сказала Джес. 
— Дякую!  
— Ну, що? Давайте додому? Завтра буде важкий шлях, — сказав Стів. 
— Каріно, ти супер! — сказала Стейсі.  
— Дейве, нічого не хочеш сказати? — мовила Рейчел. 
— А повинен? — він на мене подивився і пішов.  
— Все! Поїхали додому! — сказав Стів. 
Коли приїхали додому, я пішла до кімнати переодягнулася, прийняла душ і почала складати речі. Я вирішила, що все ж таки поїду з друзями: це шанс почати нове життя.  
Зранку за вікном лляв дощ. Я стояла у вітальні і дивилася у вікно. Люблю цю погоду. Була восьма година ранку. Усі ще спали, а я все міркувала, як мені бути далі. Що робити? Що мене чекає? Але одне я знала точно: не можна сидіти на одному місці, потрібно рухатися далі. Мама точно підтримала б мене. Як мені її зараз бракує! Я прийняла остаточне рішення: я поїду з друзями, тільки потрібно щось вирішити з роботою, звільнитися, зрештою. Точно! Просто зараз поїду в салон.  
Я взяла наплічник і вийшла з будинку, сіла на мотоцикл і поїхала. Приїхавши туди, привіталася з усіма і пішла просто до директора.  
— Добрий день! Дозвольте зайти?  
— Так, проходь. 
Я зайшла до кабінету. 
— Я хотіла б звільнитися. 
— Хмм, можна дізнатися чому? 
— Я їду в інше місто.  
— Зрозуміло. Гаразд, тоді напиши заяву і можеш йти. 
— Дякую. 
Я написала заяву, директор її підписав, і я поїхала додому. Коли зайшла в будинок, побачила друзів у вітальні, проте Дейва з ними не було. 
— О, а де ти була? — запитала Стейсі. 
— Їздила на роботу, аби звільнитися.  
— Що? Чому? Невже ти?.. 
— Так, друзі, я їду з вами, якщо ви не проти, звичайно.  
— УРА-УРА-УРА! — закричала Джес, підходячи до мене і обіймаючи.  
— Джес, ти мене задушиш, — сказала я, сміючись.  
— Вибач! 
— То куди ви хочете їхати?  
— Нью-Йорк, — говорить Стів.  
Що? Це жарт?  
— Що? Який Нью-Йорк? Ви жартуєте?  
— Ні, це не жарт, — говорить Стів. 
— Ми всі, до речі, звідти приїхали, — говорить Нік.  
— Ого! Круто! Але що я там буду робити? В мене там немає нічого. 
— Ну що-небудь придумаємо. Головне – це туди приїхати, а там все буде добре, — говорить Джес. 
— Ми всі живемо в одному будинку, і ти теж будеш з нами, — говорить Рейчел. 
— Друзі, спасибі вам величезне за все! Не знаю, що б я без вас робила.  
— Ну чого ти? Все добре! — говорить Рейчел. 
— Відсвяткуймо цю подію пляшечкою вина? — говорить Нік. 
— А давайте! 
Тут вхідні двері відчиняються і заходить до кімнати Дейв.  
— О, нарешті ти прийшов! Де тебе носило? — говорить Рейчел. 
— Яка тобі різниця? О, дурнувата, і ти тут? 
Придурок! Як він мене бісить! 
— Відвали! 
— Дейве, просто зізнайся, що Каріна тобі подобається, і все, — говорить Стів.  
— Вона мені? Ти жартуєш? Я її ненавиджу. Вона мене дратує.  
— Це взаємно, ідіоте! — говорю, а всередині все кипить від злості. Придурок, щоб тебе! 
— Гаразд, досить вам сваритися, — говорить Рейчел. 
Ми сиділи, балакали, сміялися – з друзями так добре, так легко і безтурботно.  
— Все, панство, я спати. Завтра рано вставати.  
— Та ну! Посидь з нами! І куди тобі завтра рано вставати? — говорить Рейчел. 
— Ще є незавершені справи.  
— Гаразд, добраніч! 
— І вам. 
Я піднялася до кімнати. Була десята година вечора. Раптом відчиняються двері і заходить Дейв. 
— Що тобі потрібно? — його погляд просто пропалює зсередини.  
— Та так. Звідки ти така взялася на нашу голову?  
— Що? Яка така? 
— Дурнувата. Ти пам’ятаєш нашу першу зустріч? 
— Ще б пак! Таке не забудеш, — чому він раптом це згадав? Я гадала, він мене не згадає. 
— Навіщо ти тут? Що тобі потрібно?  
— Я не розумію, що тобі потрібно.  
— Ти зводиш мене з розуму і водночас бісиш.  
— Я не розумію, про що ти говориш. Йди! Я не хочу тебе бачити. 
— Ти точно дурнувата!  
Він йде, а в мене всередині вирує безлад: мурахи по шкірі, серце так і лютує. Що він зі мною творить? Я ще довго кручуся в ліжку, але все ж вдається заснути.