Розділ 1

  Я сиджу на кухні о другій годині ночі і п'ю каву, бо не можу заснути через кошмари, які сняться мені щоночі вже як рік після аварії, в якій я втратила своїх батьків. Мені вісімнадцять років, а моє життя – якийсь жах. "Чому тоді померли вони, а не я?" Я ставлю це питання собі з тих часів. Я теж була тоді з ними, але доля вирішила все інакше. І тепер я мучуся. Я живу в будинку батьків, ходжу на роботу в кафе, щоб не померти з голоду, але їх поряд немає.
  У мене є байк, який стоїть у гаражі. Я кілька разів намагалася їздити на ньому, але нічого не виходило: як тільки я на нього сідала, я бачила аварію. Мені стає не по собі і більше я на нього не сідаю.
  "Так, треба йти спати або хоча б спробувати заснути", - я піднялася на другий поверх і пішла до кімнати. Зайшла, лягла на ліжко, заплющила очі і заснула.
***
  Чорт будильник. Сил немає, щоб очі розплющити. Але я таки знайшла в собі сили, щоб підвестися. Зібравшись, я поїхала на роботу до кафе. Сидячи в автобусі, я знову поринула в думки.
  Ми жили з батьками у невеликому містечку у штаті Огайо. Сюди ми приїхали, коли мені було дев'ять років. Я тут прижилась. Стільки років ми жили разом, а тепер я лишилася сама...
  Раптом автобус зупиняється. Чорт, я мало не проїхала свою зупинку. Виходжу з автобуса та йду до кафе. Тут, до речі, недалеко.
  Заходжу до кафе, одягаю форму та йду до зали, у мене є ще трохи часу до початку зміни. Раптом до мене підходить бармен Джон.
- Привіт, Карино, щось ти сьогодні зарано! - Усміхаючись, він махає мені рукою.
- Привіт, та мені просто не хотілося сидіти вдома, - непривітно відповідаю я.
- Зрозуміло, - хлопець зробив невелику паузу. - Може сходимо кудись сьогодні ввечері?
Млинець, тільки не це. Джон добрий, але він тільки друг і все. Скільки він уже намагається за мною приголомшити, а я все не відповідаю. Не можу.
- Вибач, не вийде сьогодні, - сухо усміхаюся у відповідь я. - Не зрозумій мене неправильно. Ти добрий, але ні.
- Так, я все розумію, - підтиснув губи Джон.
- Добре.
І він пішов, а я глянула на годинник - відмінно, мені час працювати.
***
  Вже вісім вечора, час додому. Я зняла форму та пішла на зупинку.
  Стою вже понад десять хвилин, але автобуса все нема.
  «Блін, якого біса? Доведеться йти пішки.», - зітхнула я і повернулася на північний захід, згадуючи, як батько вчив мене географії, уявляючи, що ми мандрівники. Іду та біля мене зупиняється мотоцикл чорного кольору, дуже гарний…
- Сідай, підвезу, самій тут дуже небезпечно йти, - каже високий хлопець. Який у нього оксамитовий голос...
- Дякую, але ні, я сама дійду, - стискаю кулаки в кишенях ветровки чи то від хвилювання, чи то від страху.
- Як хочеш, але я попередив, буду обережна, - каже він, опускаючи скло на шоломі. У темряві в нього блищали очі.
- Добре, дякую, - трохи махнула я головою, і він поїхав.
  Я ж відновила темп, бо вже було досить темно, і треба було йти додому. Раптом я чую позаду кроки та голоси, ззаду йшла компанія п'яних мужиків і, здавалося, вони зовсім не збиралися проходити повз.
  «Біс! М-да, мені сьогодні щастить.», - я прискорила крок. Вони не відставали. Один з них мене наздоганяє, закриває рукою рота і кудись тягне.
  «Боже, як страшно.»
  Я намагаюся вирватися, але не виходить. П'яні, а такі сильні.
  Страх панічно мене накриває, і я не знаю, що робити. Раптом я відчуваю, як ударяюся тілом об холодний асфальт, вони завалили мене, і я мало не знепритомніла. Я почала кричати, але за це отримала удар по обличчю:
- Закрий рота, мерзота, інакше вб'ю.
  Я у відповідь тільки замичала від страху та болю. Мені здавалося, що це вже все і мене вже ніщо не врятує, але раптом я почула ревіння мотора мотоцикла. Я сяк-так піднімаю погляд і бачу той самий сяючий від світла ліхтарів чорний «Кавасакі». Розуміючи, що зараз їх зловлять на гарячому, ці тварюки почали тікати, як тільки дальнє світло фар висвітлило їх.

Той хлопець встає з мотоцикла і біжить до мене, а я намагаюся абияк підвестися, але сил не вистачає.
- Гей, все, тихіше, заспокойся, вже все добре, хлопець стає переді мною на одне коліно, намагаючись допомогти.
- Як ти тут опинився? – тремтячим голосом питаю я.
- Тебе зараз тільки це хвилює? - Він бере мої руки і допомагає підвестися. Я, намагаючись відійти від шоку, приймаю його допомогу і помалу встаю.
- Давай, сідай, я відвезу тебе додому, - каже мені незнайомець.
- Добре, дякую, - без зайвих питань я погоджуюсь і говорю йому свою адресу. Чомусь я довірилася йому без жодних вагань.
  Біля будинку хлопець знову допоміг мені стати, тримаючи мене за руку.
- Дуже дякую, ти мене врятував, якби не ти, я навіть не знаю, що могло б статися, - кажу я, не підводячи погляду.
- Все ж таки обійшлося, не переживай, - він м'яко посміхається. - До речі, мене Дейв звати.
- А мене Каріна, - я таки піднімаю голову і зустрічаюся з ним поглядом.
- Яке незвичне ім'я.
- Так, - ледь чутно відповідаю я.
- Ну гаразд, я тоді поїхав, поки що. Бережи себе і більше одна не ходи, - ніби маленької девочці наказував Дейв.
- Добре не буду. Поки що, - сказала я. Юнак завів байк і зник десь за тьмяним світлом вуличних ліхтарів, чути було лише приглушене ревіння мотора.
Я зайшла до своєї кімнати і, ліг на ліжко, майже миттєво заснула.