Розділ 17: Бій у серці лісу

Ліс стишився. Навіть вітер, здавалося, затаїв подих, коли Артур і Крахор вийшли до галявини. Попереду, поміж повалених дерев і бурелому, темніло щось схоже на яму — логово.

— Там, — пробурмотів орк. — Відчуваєш? Запах гнилі і крові.

Артур кивнув. Запах вдарив у ніздрі, різкий і важкий. Він стиснув руків’я меча, серце билося глухо, як барабан десь у грудях.

— Ти повернись до Міллана. Допоможи їм. А я зайду всередину.

Крахор на мить подивився на хлопця уважно, наче зважував.

— Не подобається мені це. Але... — він усміхнувся куточком рота. — Ти вже не той хлопчина. Добре. Але якщо що — кричи. Я почую.

Артур зробив крок уперед.

Усередині було темно, але очі звикли швидко. Стелі не було видно, лише чорні тіні й м’яке копошіння десь глибше. Артур зупинився, вдихнув — і тут же випустив повітря, коли перед ним із мороку виступило чудовисько.

Воно було велике, вдвічі вище за людину, вкритий грубою шкірою і темними наростами. Очі — не тваринні, а розумні, блищали жовтим.

— Малюк сам прийшов? — прогарчало воно, і Артур стиснув зуби.

— Я не малюк. І я прийшов по друга.

Воно засміялося. Різко, як камінь об камінь.

— Людське м’ясо завжди приходить саме. Легше різати.

Артур кинувся вперед першим — не чекаючи, поки страх знову скує йому ноги. Меч звився дугою, але чудовисько ухилилося з неймовірною спритністю і вдарило лапою. Артур полетів назад, упав, перекотився й знову піднявся.

— Добре, — видихнув. — Ти не дурень. Але й я вже не хлопчина з книжкою.

Він почав рухатися по колу, як учив Крахор. Змушуючи чудовисько розвертатися, шукати момент для удару. І коли звір знову кинувся вперед, Артур ударив — не по тілу, а по лапі, по сухожиллях. Звір заревів.

— Ага, — Артур усміхнувся крізь кров на губах. — Боляче? Це тільки початок.

Сутичка тривала. Він не був сильнішим — але хитрішим. Він використав кожен крок, кожен злам гілки, кожен камінь під ногою. Це був танець — дикий, жорстокий, але з кожним ударом Артур ставав ближчим до перемоги.

Нарешті, коли чудовисько ослабло, він з останнім ривком кинувся вперед і загнав меча глибоко в його груди.

Звір захрипів, очі згасли.

Артур стояв, важко дихаючи, з липкими руками й серцем, яке гупало в грудях як молот.

— Все... — прошепотів він. — Ми зробили це.

У цей момент до нього підбіг Крахор, закривавлений, але усміхнений.

— Чорт забирай, хлопче... Ти справжній мисливець тепер.

Артур підняв голову й крізь втому усміхнувся.

— А я казав: я вже не той, ким був.