Розділ 16: Дорога крізь темряву

Крахор ішов попереду, мов тінь, нахиляючись то до зламаної трави, то до подряпаного стовбура. Артур ішов за ним, тепер уже не просто дивився, а змушував себе бачити. Кожен злам, кожна пляма на землі тепер говорили з ним, хоча ще пошепки.

— Оце? — тихо спитав Артур, вказуючи на м’яко прим’яту папороть.

Крахор зупинився, окинув поглядом хлопця і схвально кивнув.

— Добре. Тут звір пройшов кілька хвилин тому. Іди далі. Дивись на крони дерев — воно могло зістрибнути збоку, не по землі йти.

Артур кивнув, витер спітніле чоло й на мить заплющив очі, намагаючись «почути» простір так, як учив орк.

Раптом серце стислося.

— Там. Ліворуч, — прошепотів він.

Крахор повернув голову і задоволено загарчав.

— Ого, хлопче. Починаєш відчувати. В тебе нюх не орчий, але й не гірший за мисливця.

Вони рушили далі, і чим глибше йшли в ліс, тим менше Артур відчував страх. Тепер це було наче гра — сліди, запахи, ледь помітні подряпини на каменях. Він ішов і раптом усвідомив — він веде, а Крахор мовчки йде за ним.

— Стривай, — зупинився Артур. — Ось. Тут чудовисько... зупинилось. А далі — дивись, тягнуть когось. Міллан був тут.

Орк присвиснув.

— Ти швидко вчишся. Я б сказав — занадто швидко для книжкового хлопчиська.

Артур підняв голову, і його очі блиснули.

— Я не книжковий. І не просто воїн. Я сам вирішую, куди йти. І сьогодні ми знайдемо цю тварюку.

Крахор гмикнув.

— Оце вже слова справжнього мисливця.

Вони рушили далі — тепер упевненіше, наче стали частиною цього темного лісу. Артур відчував кожен хруст гілки, кожен рух в повітрі, як нову мову, яку починав розуміти.

І коли попереду знову з’явились свіжі сліди крові й потягнутого тіла, Артур стиснув меча й кивнув:

— Ми близько.