Розділ 14: Сліди поміж деревами

Вони рушили з селища ще до заходу сонця. Міллан ішов попереду, мовчазний і похмурий. Крахор час від часу нюхав повітря, наче справжній мисливець, а Артур, хоча й тримався впевнено, стискав руків’я меча трохи сильніше, ніж зазвичай.

Ліс зустрів їх затінком і вогкістю. Гілки скрипіли над головами, а вітер нашіптував у листі щось непевне.

— Мені не подобається це місце, — пробурчав Крахор, піднімаючи голову. — Тут... щось є. І це не вовки.

— О, лікар і мисливець у одній особі, — буркнув Артур, намагаючись розрядити напругу.

— А ти краще дивись під ноги, герой, бо як знову впадеш у кролячу нору, то доведеться витягувати тебе за вуха, — огризнувся Крахор, але в голосі його вчувалась звична тепла насмішка.

Та Міллан не сміявся. Він показав на землю.

— Ось. Бачите?

У багнюці проступали сліди. Вони були великі. Занадто великі для людини. І мали дивну форму — наче п’ятипалі лапи з довгими кігтями. Навколо — витоптана трава і розкидані гілки.

Артур ковтнув.

— Це точно не вовк...

Крахор нахилився, уважно оглянув сліди.

— І не ведмідь. Ці... ніби як людські. Але надто великі. І ось тут — волокли когось. Сліди ніг обриваються.

Міллан стискав щелепи так сильно, що аж скули зводило.

— Ці істоти забирають людей живцем, — сказав він тихо. — І роблять це без жодного шуму. Навіть собаки не гавкали в ту ніч, за словами старости.

Всі троє замовкли.

Навіть вітер, здавалося, притих.

— Тоді... ми підемо за цими слідами? — запитав Артур нарешті, хоча й сам уже знав відповідь.

— А ти як думав? — Міллан кинув на нього похмурий погляд. — Ми беремо гроші — ми робимо роботу.

Крахор зітхнув і знову внюхався в повітря.

— Гаразд, тоді вперед. Тільки сподівайтесь, що ці «тіні» не люблять орків на сніданок.

Вони рушили далі вглиб лісу, туди, де тіні ставали темнішими, а повітря — холоднішим. І десь далеко попереду раз у раз чувся ледь чутний шелест — наче хтось чи щось стежило за ними з-поміж дерев...