Розділ 13: Золото і зниклі тіні

Староста села виявився чоловіком літнім, із густою бородою, що нагадувала стару мітлу. Він стояв на ганку, чекаючи на прибулих, а коли побачив Крахора, то витріщив очі так, ніби перед ним постав привид.

— Орк?! — вигукнув староста, здригнувшись. — Ви що, з війною прийшли чи що?

Крахор закотив очі і тихо промимрив:

— О, знову це почалося...

Артур, не стримавшись, посміхнувся:

— Та ні, пане, він у нас... по спеціальності лікар. Якщо що, може вам поперек вправити.

Міллан лише стомлено махнув рукою:

— Ми по справі. Чули про ваші проблеми.

Староста трохи відступив, все ще кидаючи підозрілі погляди на Крахора, але жестом запросив їх до хати. Всередині пахло димом і старим деревом. Усі вмостилися на лавках, а староста сів навпроти, скривившись.

— Люди зникають, — почав він. — Уже п’ятеро. Спершу думали — вовки. Потім — розбійники. Аж поки не знайшли двірня двері зламані, кров на підлозі, а тіло — наче випарувалося. І ніяких слідів глибше в ліс.

— Всі випадки вночі? — уточнив Міллан, вже серйозний, без жартів.

— Так, завжди вночі, — кивнув староста. — І завжди на околицях. Люди бояться, що щось із лісу прийшло. У нас тут... легенди є про старі речі. Про тіні, що блукають поміж деревами.

Крахор насупився, а Артур ковтнув слину, намагаючись виглядати спокійно.

— І скільки ви заплатите за те, щоб ми з цим розібрались? — сухо запитав Міллан.

Староста дістав з кишені мішечок і кинув його на стіл. Монети задзвеніли.

— Оце — завдаток. Решта — коли повернете тих, кого ще можна врятувати. Або принаймні принесете докази, що загроза минула.

Настала тиша. Лише вітер скиглив у щілини старої хати.

Крахор кашлянув і пробурмотів:

— Тепер уже точно шкодую, що не лишився при своїх книжках...

Староста знову зиркнув на нього з підозрою, а Артур і Міллан переглянулися.

— Домовились, — нарешті мовив Міллан, узявши мішечок із золотом. — Ми розберемось.

І тиша знову повисла в повітрі — важка, як гроза перед бурею.