Розділ 11: Кабан, олень і дурні суперечки

— Та й чого я знову йду? — бурчав Артур, пробираючись крізь кущі. — Це ж ти здоровило з сокирою. Я ж типу книжки мав читати біля вогню.

Крахор посміхався у свої темні ікла.

— Бо Міллан сказав, що ти став "м’яким, як варена ріпа". А я — "зайнятий, але без діла".

— Знаєш, — Артур примружився, — ти навіть не поводишся, як нормальний орк. Де твої дикі бойові крики? Де черепи на поясі? Ти мені зламав усю картину світу.

— А ти, — зареготав Крахор, — не схожий на типового героя. Де твій блискучий меч? Де твоя пророцька доля і невмируща хоробрість? Ти навіть не дуже високий для "вибраного".

— Вибраного для чого? Хліб місити? — пирснув Артур. — І взагалі, я гнучкий, не низький.

Крахор заревів від сміху так, що птахи зірвались із дерев.

— Гнучкий... як мокрий хліб. Ану ходи сюди, гнучкий герой, — і орк підморгнув. — Споримо, що я перший знайду кабана?

Артур зиркнув уперед, насупившись.

— Споримо. Я бачив, як Міллан це робить. Він завжди дивиться за слідами і нюхає повітря, наче йому вином тхне.

— Ага, а я — по слідах копит і зламаних гілок. І нюхаю не вино, а страх.

Вони розійшлися трохи в різні боки, але йшли поруч, кожен прикидаючись зайнятим. Артур присів і почав крутити гілочку в пальцях, роблячи вигляд, що розуміє, що робить. Крахор ж нахилився до землі, торкаючись пальцями слідів.

І от — обидва натрапили на одного й того самого кабана біля грязюки.

— Мій! — вигукнув Крахор і вже замахнувся списом.

Але тут із-за кущів вистрибнув Артур, змахнув руками і закричав:

— Ага, біжи, свинюко, вільний ти тепер!

Кабан заверещав і кинувся в хащі так швидко, що тільки листя зашуміло.

— Ти що робиш, герой дня?! — розлючено рикнув Крахор. — Я ж його вже мав! М'ясо на три дні!

— А я, може, проти вбивства беззахисних тварин, — розвів руками Артур, ховаючи усмішку. — Ну і взагалі — він поглянув мені в очі. Між нами був зв’язок.

— Зв'язок? Він тебе за кущ сприйняв, а не за героя! — зареготав орк. — Оце так зв’язок!

Вони ще хвилину сварилися, поки Крахор не штурхнув хлопця у плече.

— Все, годі. Йдемо назад. Міллан нас обох висміє, як ми прийдемо з порожніми руками.

Йшли, вже посміхаючись. І раптом — шарудіння праворуч. Обоє завмерли.

На галявині стояв олень, високий і гарний, але кульгав — одна нога його явно була зламана.

— Твій "зв’язок" теж працює з оленями? — буркнув Крахор.

Артур лише мовчки знизав плечима.

Орк тихо підійшов ближче, потім різко кинув спис — точний удар. Олень звалився на бік.

— Це тобі за кабана, — сказав Крахор і усміхнувся переможно.

Він швидко та вправно розібрав тушу, працюючи мовчки, зосереджено, а Артур спостерігав, відчуваючи дивне змішання поваги й жалю. Потім орк закинув м’ясо собі на плече, наче це була просто ще одна торба.

— Ну що, герой? Повертаймося до нашого мудреця біля вогнища.

— Ага, — зітхнув Артур. — Сподіваюся, хоч він не змусить нас мити посуд після вечері.

— Сперечаєшся? — хмикнув Крахор. — Бо як програєш — я знову тебе на полювання тягну.

— Тоді краще вже мити посуд, — усміхнувся Артур і рушив уперед.

І в лісі знову задзвеніли їхні голоси — сперечання, жарти і сміх, що лунали поміж дерев, наче стара пісня про двох дурнів, які шукають м’ясо і себе одночасно.