Розділ 10: Вогонь, сміх і тіні

Ніч була тиха, тільки цвіркуни тріщали десь у травах. Вогонь потріскував, кидаючи танцюючі відблиски на обличчя Артура, Міллана і Крахора, що сидів навпочіпки і обгризав кістку з м’яса.

— От що я вам скажу, — прогарчав Крахор, кидаючи кістку у вогонь, — найсмачніше м’ясо — це не кабан і не заєць. Найсмачніше — це, коли тиждень жуєш кору, а потім ловиш хоч що-небудь. Тоді все смачне.

Міллан пирснув, ковтнувши вина.

— Мудрість великого мисливця. А я думав, що найсмачніше — це коли не ти сам готуєш.

Артур усміхнувся краєм вуст, гріючи руки біля полум’я. Вперше за кілька днів він відчув не тільки втому, а й спокій.

— А ти, Крахоре, — озвався хлопець, — завжди мандрував сам? Чи були в тебе... ну, свої?

Орк на мить завмер, його очі блиснули у тіні. Потім важко зітхнув.

— Були... Хоча як сказати. Я виріс у місті людей. Мій батько загинув на війні ще до мого народження, а мати... померла, як мене народила. я Залишився один.

Міллан перестав усміхатися, уважно слухаючи.

— Але я завжди хотів більше, — продовжував Крахор. — Я вступив до університету. На лікаря. І знаєш, був знаменитістю. Орки вважали мене зрадником, а люди — дивацтвом. Хтось заздрив, хтось насміхався. Але деякі... — він злегка всміхнувся, — деякі навіть трохи поважали. Я лікував і тих, і тих. Орків, людей, не важливо.

Вогонь тріснув, розсипаючи іскри в небо.

— Але є одне «але», — сказав Крахор, і його обличчя посерйознішало. — Коли оркові виповнюється двадцять — він іде в армію. Бо орки — воїни. Завжди були. А я... я більше книжки любив. І трави цілющі. Воїн із мене був такий собі.

Він замовк на мить, ковтаючи спогади, немов гаряче пиво.

— Я... дезертирував, — нарешті зізнався тихо. — Не питайте як. Не люблю про це говорити. Лиш скажу — довго йшов лісами, поки не натрапив на караван. Бандити вже порвали його, людей мало хто вижив. Я допоміг тим, хто лишився. Лікував як міг. І так почав мандрувати. Від міста до міста. А слава про дезертира бігла попереду мене.

Міллан хмикнув і відкинувся назад.

— От так історія. А я думав, що всі орки тільки й уміють, що махати сокирами та ревіти.

Крахор гмикнув, але без образи.

— Більшість так і робить. Тому мене й вважали п’ятою колоною. І неважливо, скільки книжок я прочитав і скількох людей врятував — у місті мене все одно бачили не як розумного... а як великого зеленого дурня, якого треба боятись чи зневажати.

Артур ковтнув слину. Він відчув щось знайоме в цих словах — це почуття, коли ти ніби не належиш нікуди, коли дім уже не дім.

— А тепер? — тихо спитав хлопець.

— А тепер я тут. Біля цього вогню, — сказав Крахор і вперше за вечір усміхнувся щиро. — І це непогано.

— Ну що ж, — підняв кубок Міллан, — за орків-лікарів, людей-бродяг і хлопців, які шукають себе!

— За це, — пробурмотів Артур і ковтнув.

— За це, — прогарчав Крахор.

І в тиші ночі тріщав вогонь, а над ними — висіли зорі. І хоч кожен з них ніс свою тінь за плечима, цієї миті вони були трохи ближчі один до одного.