Розділ 9: Карта, книжка і черевик із діркою

На ринку було гамірно. Артур і Міллан ішли поміж рядами, де пахло прянощами, паленим маслом і потом. Артур озирається, ковтаючи очима все нове: амулети, димлячі казанки з зіллям, механічні фігурки, що кліпали очима і рухали лапками. Весь цей строкатий світ здавався йому далеким і водночас таким жаданим — як ковток повітря після довгих років у тісній кімнатці біля ліжка матері.

— А це що? — питає Артур, ткнувши пальцем у пляшечки з райдужною рідиною.

— Це зілля сміливості, краси і гаманця без копійки, — усміхається Міллан. — На кілька хвилин ти герой, а потім день валяєшся під столом із головним болем. Класика.

Сам Міллан зупинився біля прилавка з картами. Торговець одразу ж запалився і виставив перед ним пергамент.

— О, карта з усіма потаємними стежками! Лише за півсотні срібних!

— За півсотні? — Міллан зобразив жах на обличчі. — Та за таку ціну вона мала б мене за руку водити й ще й пісні співати!

Торговець пирснув, і після хвилини торгів вони зійшлися на розумній сумі. Артур тим часом стояв біля купи старих книжок. Його очі впали на одну — потріпану, але з дивними символами на обкладинці. Він торкнувся її пальцями і на мить згадав — як колись мати вчила його складати літери, навіть коли сил у неї вже майже не залишалося.

— Я цю беру, — сказав хлопець твердо.

— Ага, ще один з таємницями, — пробурмотів Міллан, підписуючи купівлю карти. — Тільки мені не кажи потім, що вона тебе прокляла.

Закупивши трохи сухарів, в’яленого м’яса і флягу з вином, вони нарешті вирушили до таверни.

Усередині стояв звичний дух перегару й смаженого м’яса. Вони сіли в кутку, замовивши пиво і миски гарячого рагу.

Артур, ледь відкусивши шматок хліба, витяг свою нову книжку і підсунув її до Міллана.

— Ти знаєш ці знаки, так?

Міллан ковтнув пива, примружився до сторінок і розсміявся.

— Може знаю, а може й ні. А може це рецепт пива, яке робить тебе невидимим… але тільки для жінок. Таке собі задоволення.

— Міллан, серйозно.

Він важко зітхнув і відвів очі.

— Хлопче, минуле — це як старий черевик. Тягнеш його за собою, поки він зовсім не розвалиться. А як він виглядав новим — то вже нікому не цікаво.

Артур мовчки ковтав пиво. У грудях скребло, наче те саме пусте місце, що залишилось після її смерті. Мати трималася до останнього, а він тепер тримався за цю книжку, за карту, за кожен новий день — ніби це могло якось виправдати його втечу з дому.

Нарешті Міллан підняв брову:

— А ти? Хіба твоя історія така проста? Теж зі шнурівкою цілою?

Артур зітхнув.

— Ні. Мій черевик давно дірявий. Просто я тільки тепер це визнав. Коли її не стало… я зрозумів, що мушу йти. Кудись. Хоч куди-небудь, аби не гнити там, де все згасло.

Міллан на мить замовк. Потім махнув рукою.

— Ну, тоді підемо вперед, доки наші черевики ще тримаються. Бо назад усе одно дороги нема.