У селище вони повернулися, тягнучи за собою двох живих розбійників, зв’язаних і побитих. Деор зустрів їх на порозі свого дому з оскалом.
— А ось і мої хлопці! — гукнув він. — Та ще й із трофеями! Молодці, молодці. Залишайте їх у стайні. Я трохи пізніше з ними побалакаю… по-особливому.
Артур кивнув, кинувши погляд на полонених. Один із них, з розбитою губою, пробурмотів крізь зуби:
— Якби не той орк… ми б вас порізали…
Деор підняв брову, лукаво поглядаючи на полонених.
— Орк, кажете? — запитав він, прищурившись.
Ті знову затихли, і торговець знову повернув погляд до героїв. Він вже давно підозрював, що тут щось не так. Щось про цього орка не сходилося.
— Що за орк? Я ж не чув, щоб ви брали з собою якусь зелену тварюку.
Міллан і Артур обмінялися поглядами. Міллан усміхнувся, немов щось приховуючи, а Артур, трохи нервуючись, відповів:
— Та так, орк. Він… як це сказати… допоміг нам із бандитами. Підсобив.
Деор насупився, і його погляд став уважнішим.
— Допоміг? — продовжував він, не відводячи очей. — Таки цікаво… чому ж тоді полонені кажуть, що це саме орк їх мало не порізав?
Артур підняв руки в захисті.
— Та, ну це… вони ж бандити! Навіть не вірте їм. У страху великі очі, знаєте.
Деор не був переконаний. Торговець довго мовчав, збираючи думки.
— Добре, — сказав він, повертаючись до полонених. — Я їх допитаю. Ви ж, видно, не хочете нам все розповісти. Якщо це так, то отримаєте свою нагороду, але ще не раз доведеться побачити мене.
Артур і Міллан тихо посміхнулися один одному. І хоча вони навряд чи розповіли все, Деор справді не виглядав як той, хто може так легко дати їм спокій. Поки торговець ішов до кімнати для допитів, Міллан розсміявся.
— Знаєш, він дійсно не купив ту байку про бобра.
— Не дивно, — пробурмотів Артур. — Але чого не зробиш заради грошей.
Міллан нахмурився.
— І заради бобра.
Поки торговець займався полоненими, герої вирушили до таверни. І хоча на обличчях Артура і Міллана залишалося спокійне вираження, усередині вони вже обмірковували, що Деор буде ставити їм питання наступного разу.