Розділ 6: Той, хто прийшов із півдня

Ліс за шість кілометрів від Ґрейнфорда здавався спершу тихим. Лише вітер гойдав гілки, а десь далеко кликали одне одного птахи. Але коли Артур і Міллан наблизилися до ущелини, де караван мав пройти — вони помітили інше.

Сліди. Великі, важкі, глибокі. І ще — кров. Свіжа.

— Це не розбійники, — пробурмотів Міллан, присівши на одне коліно. — Дивись на розмір стопи. Це або велетень… або орк.

Артур стиснув меч.

— Орк? Та ну. Де б йому тут узятися?

Відповідь прийшла з-за дерев. Велика постать, двічі ширша за Артура, зі шкіряною пов'язкою на плечі й мечем, не блискучим, а вицвілим від часу. Його шкіра була зеленувато-сіра, з татуюваннями на обох руках. Одне око заплило — свіжа рана.

— Забирайтесь, — пробурмотів він грубим, але втомленим голосом. — Каравану вже нема. Шукаєте смерть — знайдете її тут.

— Чудово, — кинув Артур. — Ми якраз шукали щось, на чому можна відточити клинки.

І без команди кинувся вперед.

Бій був коротким, але диким. Орк — той, кого звали Крахор, як згодом виявиться — тримався впевнено. Він блокував удари Артура мечем, а вільною рукою жбурляв у нього грудки землі й каміння, мов би знущаючись. Але рани й виснаження брали своє. Міллан, ухиляючись з боків, метнув ніж і поцілив у стегно орка.

Той згрішчав і впав на одне коліно.

— Досить, — сказав Міллан. — Він наш.

Артур стояв із мечем біля горла полоненого, дихаючи важко.

— Ти розбійник? Ти напав на караван?

Крахор сплюнув кров.

— Ні. Я рятував тих людей… поки справжні вбивці не зламали мені ребра.

Артур стиснув меч ще міцніше.

— Брешеш. Торговець заплатить сріблом за твою голову. Продамо тебе як раба — це ще ласкаво буде.

— Стоп, — Міллан поклав руку на плече Артура. — Дай мені з ним поговорити.

Поки Артур бурчав собі під ніс, Міллан присів поруч із орком.

— Ти не схожий на звіра, хоч і граєш роль. Хто ти такий?

Крахор важко зітхнув.

— Я дезертир із армії Архари. Втікач. Знаю трави краще, ніж меч. І втомився тікати. Але смерть — це не найгірше, що може статися. Жити серед людей, які вважають тебе твариною, — гірше.

Міллан задумливо кивнув. Потім підвівся й повернувся до Артура.

— Він іде з нами.

Артур розвернувся до нього, обурений.

— Ти що, збожеволів? Це орк! Його місце — на мотузці, а не в нашому загоні.

Міллан лише знизав плечима.

— Нам потрібен хтось, хто знає ліси, трави й як зшити тебе, коли тобі відірвуть руку. А ще… — він посміхнувся. — Мені подобається його впертість. У ньому є щось справжнє.

Артур скрипнув зубами.

— Якщо він спробує щось — я сам йому голову відкручу.

Крахор, підводячись, хрипко розсміявся.

— О, маленький герой хоче мене лякати? Тоді давай уже — я не проти подивитися, як людина стає зіллям.

— Запам’ятай, зеленоморде, — огризнувся Артур, — я ще пошкодую, що Міллан тебе взяв. Але зараз — крок уліво, крок управо без дозволу, і твоя голова стане моїм трофеєм.

— Домовились, маленький капітане.

Це прізвисько — «маленький капітан» — залишилося, як шпилька між ними на довгий час.

Так народився їхній дивний загін: хлопець із Ґрейнфорда, дивний юнак із двома очима та орк-дезертир із півдня, що вмів лікувати краще, ніж вбивати. І кожен із них ще не знав, що попереду будуть битви, де доведеться рятувати не лише шкіру, а й серце.