Розділ 5: Сіль на рані й сміх у серці

Повернувшись у селище зі своїм трофеєм — роздертою лапою чудовиська — Артур і Міллан стали героями Ґрейнфорда. Люди пригощали їх гарячим м’ясом і хвалили, але Артур бачив, як Міллан весь вечір ухиляється від зайвих тостів.

Уже вночі, коли свято згасло, вони сиділи біля невеличкого багаття на околиці.

— Ти чого такий похмурий? — запитав Артур, крутячи в пальцях уламок панцира з чудовиська.

Міллан знизав плечима.

— Я завжди так. Похмурий — це мій стиль. До того ж... — він показав на свою роздерту сорочку. — Мене подряпали. А я ж тільки цю сорочку мав. Тепер виглядаю як бродяга. Хоча... завжди так виглядав.

Артур засміявся. І це був перший раз, коли Міллан посміхнувся не сумно, а справжньо, широко й по-дурному.

— Знаєш, — додав він, — якщо ми з тобою продовжимо в такому темпі, то мені доведеться шити з цих панцирів броню. Можу навіть тобі шолом зробити. Будеш "Артур Залізноголовий".

Артур пирснув.

— А ти тоді ким будеш? Міллан Двохочий? Це якщо одне око тобі не виб’ють на наступному завданні.

— Гей! Ці очі — моє багатство. Одне дивиться в майбутнє, інше — на твої тупі жарти, — з усмішкою відповів Міллан.

Вони довго ще сміялися, а тоді замовкли. Міллан узяв уламок панцира й довго дивився на нього.

— Я знаю, що світ страшний, Артуре. Бачив більше, ніж хотів. Але поки ти смієшся, поки жартуєш — він не зламає тебе. Навіть якщо всередині все болить.

Артур кивнув. Ці слова запам’ятались йому надовго.

Вранці до них підійшов торговець на ім’я Ґарн. Він був товстим, із золотим перснем і очима, що бігали туди-сюди.

— Чув, ви тепер "мисливці", га? Є для вас робота. Один караван не повернувся з півдня. Кажуть, там не просто розбійники... а щось гірше. Заплачу сріблом, якщо знайдете мої товари. Або те, що від них лишилося.

Артур і Міллан переглянулися. Це був їхній шанс вирушити далі — за межі Ґрейнфорда.

— Ми беремо це завдання, — сказав Артур твердо.

— Але без шоломів із панциря, — додав Міллан, підморгнувши. — А то ще налякаємо клієнтів.