Розділ 3: Перше випробування

Новина про дивного юнака й нову "присягу" швидко рознеслася по Ґрейнфорду. Дехто сміявся, дехто знизував плечима. Але на третій день після клятви до селища прибіг пастушок, задихаючись від страху.

— У старих руїнах… там… щось рухається! Люди зникли!

Артур і Міллан обмінялися поглядами. Це був їхній шанс довести всім, що вони не діти з дерев’яними мечами.

— Збирай усе, що маємо, — сказав Артур. — Ліхтарі, мотузки, справжні клинки. Ми йдемо.

Вони вирушили на захід, до руїн старого храму, що ховався серед дерев. Небо вже хмарилось, обіцяючи дощ, а вітер приносив запахи вогкості й чогось ще — металевого, як кров.

У темних залах храму Артур уперше відчув, що страх — це не лише тремтіння рук, а й тінь, яка сідає на серце. Але Міллан ішов попереду, мовчки, наче знав дорогу серед цих розбитих колон і павутиння.

На підлозі вони знайшли сліди — глибокі борозни, ніби щось велике повзло, лишаючи за собою подряпини. Далі — клапті тканини й уламки списів.

— Це не грабіжники, — прошепотів Міллан. — Це… інше.

І саме тоді з темряви долинув звук — низький, гортанний шипінням, як хворий подих.

Артур стиснув руків’я батькового клинка.

— Якщо не зараз, то коли?

І вони рушили вперед, до першої своєї справжньої битви.

— Світ більший за твої сни, Артуре з Ґрейнфорда, — відповів він. — І темніший. Але якщо ти готовий, я йду поруч.

Вони перехрестили руки у старому жесті солдатів — як колись батько вчив Артура. Над головами повільно здіймалися іскри, зникаючи у холодному повітрі.

— Тоді клянемося, — сказав Артур. — Ми створимо загін, що не зламається перед страхом чи зрадою. Ми будемо братами не по крові, а по обіцянці.

Міллан повторив клятву, його голос лунав тихо, але в ньому бриніло щось тверде, немов залізо в полум'ї.

Ніч накривала селище. Під її покровом народжувалася обіцянка, яка змінить їх обох — і, можливо, увесь світ довкола.