Глава 10. Нелла Венн

Через три дні Академія знову почала вдавати, що вона звичайна.

Виходило не дуже.

Північне крило залишалося закритим. Біля старої лікарні чергували двоє охоронців, а на дошці оголошень з’явився аркуш:

ПРОХІД ДО НИЖНЬОГО МЕДИЧНОГО СЕКТОРА ТИМЧАСОВО ЗАБОРОНЕНО.

Хтось дописав унизу вуглиною:

А ЯКЩО МЕНІ ТУДИ ДУЖЕ ТРЕБА?

Під цим іншим почерком:

ТОДІ ОСОБЛИВО НЕ МОЖНА.

Нелла прочитала вдруге.

— Мерет, — сказала вона.

Брам стояв поруч.

— Звідки знаєш?

— Почерк.

— Я думав, вона не пише великими літерами.

— Коли злиться — пише.

Брам задумався над цим так серйозно, що Нелла пішла далі без нього.

У Дев’ятому залі на столі Мерет лежав знайомий сувій.

ПІВНІЧНИЙ СКЛАД. ОБЛІК СТАРОГО МАЙНА.

Нелла зупинилася.

— Ні.

Мерет підняла очі від каталогу.

— Що?

— Я туди більше не піду.

— І не підете.

— Тоді навіщо це тут?

Мерет посунула сувій.

Унизу було дописано:

СЛУЖБУ ЗАРАХОВАНО ПОВНІСТЮ.

Ще нижче:

СКЛАД ЗАКРИТО ДО ОКРЕМОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ.

Нелла перечитала.

— Ви могли сказати одразу.

— Могла.

— І?

Мерет повернулася до карток.

— Хотіла перевірити, чи ви справді навчилися не лізти назад.

— Я не полізла.

— Поки.

Брам, який саме підійшов, тихо сказав:

— Це прогрес.

Нелла повернулася до нього.

— У тебе теж.

Він не одразу зрозумів, що це не комплімент.

Еда поїхала того ж дня після обіду.

Вона збиралася ще вранці, але Сорель не відпускала Неллу з нагляду до полудня, а Еда заявила, що «поки дитину не виписали, мати теж нікуди не їде». Сорель хотіла щось сказати про сімнадцять років і слово «дитина», але передумала.

Сумка стояла біля дверей.

— Тікаєш? — запитала Нелла.

— Їду додому. Марта мене вб’є.

— Не вб’є.

— Ти не бачила її, коли хтось пересолює тісто.

Еда складала в сумку позичені червоні шкарпетки. Нелла спостерігала хвилину, потім сказала:

— Залиш їх тут. Вони страшні.

— Саме тому треба повернути.

Вона застебнула сумку, але не встала.

Нелла відчула, що зараз буде щось важче за шкарпетки.

— Ти шкодуєш? — спитала вона.

Еда не зрозуміла.

— Про що?

— Що взяла мене.

Мати подивилася так довго, що Нелла вже хотіла забрати питання назад.

Еда встала, підійшла до сумки й дістала загорнутий у папір пиріг.

— Це що?

— Пиріг.

— Я бачу.

— Тоді навіщо питаєш?

— Мамо.

Еда поставила пиріг на стіл і сіла назад.

— Ні.

Нелла чекала.

— Навіть коли тобі було п’ять і ти засунула тісто у водостік.

— Я хотіла перевірити, чи воно попливе.

— Не попливло.

— Я знаю.

— Навіть коли ти сказала пані Руді, що її пиріжки пахнуть старою олією.

— Пахли.

— Пахли.

Еда провела долонею по коліну.

— Того ранку, коли та жінка віддала тебе мені, ти ще не була моєю дитиною.

Нелла дивилася на ковдру.

— До обіду вже була.

Нічого більше не треба було.

Еда обійняла її.

Нелла притиснулася до плеча й, як завжди, відчула запах борошна. Еда три дні не була в пекарні, тому запах, напевно, існував тільки в пам’яті.

Це не робило його менш справжнім.

До воріт Еду проводжали Нелла, Тея, Брам, Ісса й Арден.

Ісса йшла пішки. Праве крило вже тримало форму, але Тея дозволяла літати тільки коротко й низько.

— До воріт низько, — сказала Ісса.