Глава 5. По той бік решітки

Брам привів їх не туди. Зрозумів це першим і зупинився посеред коридору так раптово, що Нелла майже вдарилася йому в спину.

— Що?

Він дивився на розвилку. Ліворуч горіли два світильники. Праворуч — один. Обидва проходи були знайомі Неллі, але зараз вона не могла згадати, який куди веде. Академія вночі взагалі ставала іншою. Днем усе трималося на студентах, викладачах, запаху їдальні й відкритих дверях. Тепер людей майже не було, частина світла не працювала, а кожен поворот здавався трохи довшим. Брам дістав план.

— Ми мали вийти біля лабораторної драбини.

— А вийшли? — запитала Еда.

Він подивився вперед.

— Не біля неї.

— Це я бачу.

Нелла сперлася долонею об стіну, але одразу згадала п’ять із дев’яти й прибрала руку. Брам цього не помітив. Він повернув план боком, потім перевернув.

— Тут змінився прохід.

Еда зітхнула.

— Знову?

— Можливо, ні.

— Ти хвилину тому сказав, що ми не там.

— Ми не там.

— Але прохід не змінився?

Брам подивився на неї вже трохи розгублено.

— Я намагаюся зрозуміти.

Еда поправила сумку.

— Розумій дорогою.

Нелла помітила, що мати кульгає сильніше.

— Мамо.

— Ні.

— Я ще нічого не сказала.

— Скажеш про ногу.

— Так.

— Не треба.

— Вона болить.

— Болить.

Еда сказала це так буденно, що Нелла на секунду розгубилася.

— І?

— І я йду.

— Можеш почекати тут.

Мати подивилася на темний коридор за спиною.

— Сама?

Нелла теж подивилася.

— Добре.

На тому й закінчили. Брам нарешті вибрав правий прохід.

— Тут коротше.

— Точно? — запитала Еда.

Він не відповів. Просто пішов. Це вже було відповіддю.

Воду вони почули раніше, ніж побачили. Не сильний потік. Нічого схожого на річку чи прорвану дамбу. Просто постійне шурхотіння десь попереду й нерівні плески, коли хтось проходив по затопленому коридору. Потім запахло мокрим каменем. Брам прискорився.

— Обережніше, — сказала Еда.

Він не відреагував. За наступним поворотом підлога блищала. Спочатку тонкий шар. Далі вода доходила до кісточок. Ще далі, біля старої арки, була вже темна й незрозуміло глибока. На сухій ділянці стояло кілька людей. Двоє студентів. Служник із пральні. Ісса. Нелла побачила її й відчула несподіване полегшення.

— Ти тут.

Ісса повернулася. Її прозорі крила були складені щільно вздовж спини. Одне намокло по краю й тепер злипалося.

— Я тут.

— Ти не мала бути в Дев’ятому залі?

— Була.

— І?

Ісса показала на воду.

— Тече.

Нелла почекала.

— І ти пішла дивитися.

— Так.

— Звичайно.

Ісса не зрозуміла, чому це мало бути докором. Еда нахилилася до Нелли.

— Це фейрі?

— Так.

Ісса почула.

— Річкова.

— Я бачу.

Ісса подивилася на власні крила.

— По чому?

Еда трохи задумалася.

— Нелла розповідала.

Ісса задовольнилася.

— А ви Еда.

— Так.

— Ви печете.

— Так.

— Добре.

Еда глянула на доньку. Нелла ледь повела плечем. Такою була Ісса. Брам уже стояв біля краю води.

— Де вони?

Служник показав далі.

— За другим поворотом. Решітка опустилася. Вода з нижнього каналу.

— Хто там?

— Професорка Сорель, пані Норр, Варр і двоє студентів із другого курсу.

Нелла пішла вперед. Еда схопила її за рукав.

— Ти куди?

— Просто подивлюся.

— Звідси погано видно?

— Мамо.

Еда не відпускала. Брам уже зняв черевики. Нелла повернулася.

— Ти що робиш?

— Вода.

— Я бачу.

— Шкіра зіпсується.