Допустимий Стан

Глава 4. Те, що тіло робить саме

Замкнені двері вони залишили в спокої. Не відразу. Брам ще хвилини дві стояв перед ними навпочіпки, світив у щілину маленьким кристалом і бурмотів щось про язичок замка. Арден чекав поруч, уже без особливого терпіння. Еда тим часом зняла коробку з-під пахви, перев’язала шнур на тканинному чохлі й сховала її в дорожню сумку так глибоко, ніби від цього стародавня система могла забути, що річ існує. Нелла сперлася на перила.

Перед очима більше нічого не висіло. Ніяких цифр. Ніякого напису про п’ять із дев’яти. Це мало б заспокоювати, але замість того вона весь час чекала, коли текст повернеться.

— Можна, — сказав Арден.

Брам не ворухнувся.

— Що?

— Двері.

— Ні.

— Ти вже сказав, що замок не відкривається.

— Я сказав, що ключі не підходять.

— Різниця зараз важлива?

Брам підняв на нього очі.

— Якщо зламати механізм, двері потім доведеться міняти повністю. Якщо відкрити засув — ні.

Арден потер щелепу. Нелла помітила, що луска на його пальцях зникла. На шиї теж нічого не лишилося.

— Скільки тобі треба?

— Якщо не заважати — хвилин п’ять.

— Три.

— Чому три?

— Бо мені набрид цей коридор.

Брам подивився на нього.

— Це не технічне обмеження.

Еда, яка саме затягувала пряжку сумки, сказала:

— Чотири.

Обидва повернулися.

— Що? — запитав Арден.

— Чотири хвилини. Потім ламаєш.

Брам трохи подумав.

— Добре.

Нелла дивилася на матір.

— Ти щойно стала посередником між гномом і драконом.

— І?

— Нічого.

— Тоді не заважай.

Еда сіла на сходинку. І відразу почала розтирати праву литку. Нелла не помічала, що вона кульгає.

— Нога?

— Затекла.

— Давно?

— Від третьої милі.

— І ти мовчала?

Еда подивилася на неї з таким виразом, ніби питання було дивне.

— А що ти зробила б?

Нелла відкрила рот. Нічого розумного не придумала.

— От.

Еда знову взялася за ногу. Коридор був тихий, але не порожній. Десь нижче Академія жила: грюкали двері, хтось біг сходами, далеко дзвонив внутрішній дзвін. Голоси доходили уривками. Студентів, очевидно, заганяли по залах і гуртожитках. Один раз хтось голосно запитав, чи вечерю перенесуть. Йому щось відповіли, після чого він вилаявся так щиро, що Нелла навіть усміхнулася. Еда почула.

— Що?

— Нічого. Там людину більше цікавить вечеря.

— Правильно.

— Мамо.

— Що? Якщо будинок валиться, це не означає, що людям раптом не треба їсти.

Це була одна з тих речей, які Еда могла сказати біля печі, на ринку або під час кінця світу, й сенс не змінився б. Нелла сіла поруч. Сходинка була холодна. Мати відсунула сумку, щоб звільнити місце. Кілька секунд вони мовчали.

— Ти сердишся? — запитала Еда.

Нелла знала, про що.

— Не знаю.

— Це не «ні».

— Я й не сказала «ні».

Еда кивнула. Не вибачалася. Не пояснювала, чому чекала сімнадцять років. Вони вже це пройшли — наскільки взагалі можна було пройти таку розмову за пів години між ректорською спальнею й замкненими дверима. Нелла дивилася на носок свого черевика. Там залишилася засохла сіра пляма від складу.

— Ти справді не знаєш, хто вона була?

— Ні.

— Нічого не пам’ятаєш, чого не сказала?

Еда повільно потерла коліно.

— Пам’ятаю багато дрібниць.

Нелла повернула голову.

— Яких?

— Не знаю, чи вони щось означають.

— Кажи.

Еда зітхнула.

— У неї було коротке волосся.

— Наскільки коротке?