Глава 3. Правильний стан

Першою заговорила Еда.

— Хто це написав?

Ніхто їй не відповів. Не тому, що не хотіли. Ректорка дивилася на власну стіну, Мерет — на коробку, Брам уже підвівся зі стільця й тепер стояв зовсім нерухомо, ніби будь-який зайвий рух міг стерти напис. Тея досі тримала Неллу за лікоть. Арден дивився не на слова. Нижче. Туди, де тонкі білі лінії повільно розповзалися під старою штукатуркою, наче жили. Еда повернулася до доньки.

— Нелло?

— Я теж це бачу.

— Я не питала, чи ти бачиш.

Нелла знала цей голос. Так Еда говорила, коли в печі щось займалося не там, де мало, або коли постачальник борошна починав розповідати про «особливий урожай» замість пояснювати, чому мішки важать менше. Спокій у ньому нічого доброго не означав.

— Леон каже, що уламок підтвердив мою особу.

— Який Леон?

Нелла подивилася на неї.

— Той чоловік у голові.

Еда кілька секунд мовчала.

— Добре.

Тея кашлянула. Можливо, не навмисно. Нелла теж не була певна, чи почула саме те.

— Добре?

— Ні. Але якщо я зараз почну із цього, ми до ранку не дійдемо до коробки.

Це було дуже по-Единому. Взяти неможливе, відсунути на край столу й спочатку розібратися з тим, що можна потримати руками. Нелла раптом захотіла її обійняти. Не стала. На стіні з’явився новий рядок. Він був значно менший за попередні.

ПЕРЕВІРКА ЦІЛІСНОСТІ.

Під ним:

ВИКОНУЄТЬСЯ.

— Леоне.

— Я бачу.

— Що воно перевіряє?

Відповідь не прийшла відразу. Нелла вже почала впізнавати ці паузи. Частина означала, що Леон справді чогось не знає. Інші — що знає, але вирішує, скільки сказати. Другі дратували більше.

— Тебе.

— Це я зрозуміла. Що саме?

— Відповідність запису.

— Якому запису?

— Тому, що в токені.

Нелла глянула на уламок у коробці.

— І що там записано?

— Ще не знаю.

— Ти щойно сказав, що…

— Я бачу структуру, а не весь вміст. Частина пошкоджена.

Еда нахилилася до Нелли.

— Він зараз говорить?

— Так.

— Передай, що якщо він знає про цю річ більше за мене, нехай пояснює нормально.

Нелла заплющила очі.

— Мамо, він тебе не чує.

— А тебе чує.

Логіка була бездоганна. Нелла подумки сказала: «Моя мама просить пояснювати нормально». Леон помовчав.

— Я зрозумів.

«Вона ще не починала сердитися».

— Це попередження?

«Так». На якусь мить їй стало смішно; сміх не вийшов, зате під грудьми трохи відпустило. А потім стіна змінилася. Слова зникли. Разом із ними згасли й дев’ять ліній. Кімната знову стала звичайною спальнею — старі шпалери, темна шафа, вікно на внутрішній двір, недопитий чай на столі, сир, який ректорка так і не доїла. Ніхто не поворухнувся. Минуло кілька секунд. Брам підійшов до стіни.

— Не торкайся, — сказала Мерет.

Він зупинив руку.

— Я не збирався.

Мерет подивилася на пальці, які залишилися за ширину долоні від штукатурки.

— Звичайно.

Брам відступив. Нелла чекала, що він образиться або почне доводити. Не почав. Він дивився туди, де щойно був напис.

— Там немає шва.

Мерет не відповіла.

— Я дивився, коли зайшов. Стіна суцільна.

— Орд.

— Я нічого не роблю.

— Це ненадовго.

Він глянув на неї, але промовчав. Тея відпустила Неллину руку.

— Сядь.

— Я сиділа.

— Потім встала.

— Я нормально себе почуваю.

Тея вже тягнула стілець.

— Це не те саме.

Нелла не сіла.

— Тея.

Вампірка зупинилася. Її обличчя втомилося. Нелла тільки зараз це помітила. Не серйозне, не професійне — просто втомлене. На щоці залишилася тонка смужка пилу, напевно, ще з нижнього поверху. Волосся біля скроні вибилося з коси.

— Ти зараз перевірятимеш пульс? — запитала Нелла.

— Хотіла.

— Не треба.

— Чому?

— Бо всі вже щось у мені перевіряють.

Тея постояла. Потім посунула стілець назад.

— Добре.

Без образи. Без «як хочеш». Просто відійшла. Нелла одразу відчула себе погано.