Глава 1. Від Заснування

— Дев’ятсот сорок другий.

Леон мовчав. Нелла потерла долоню об сукню. Поріз уже майже не кровив, хоча мав би. Від цього хотілося подивитися ще раз, але вона не дивилася.

— Від Заснування, — додала вона.

Мовчання тривало.

— Якщо це допомагає.

— Чого саме Заснування?

— Королівства.

— Назва?

Нелла насупилася.

— Королівства?

— Так.

— Астор.

Знову нічого. Десь угорі, далеко за кам’яним перекриттям, щось протяжно загуркотіло. Можливо, пересували ящик на складі. Можливо, Мерет нарешті помітила, що студентка, яку залишили рахувати поламані стільці, зникла разом із ключем від нижньої кімнати. Ключ, до речі, залишився нагорі. Це чомусь турбувало Неллу більше, ніж мало б.

— Леоне?

— Я тут.

— Ви дуже довго думаєте.

— Так.

— Про рік?

— Не тільки.

Вона подивилася на двері з дев’ятьма білими лініями. Світло вже не різало очі. Просто стояло в чорній поверхні — тонке, холодне, без полум’я, без кристалів, без будь-чого, що Нелла знала як джерело світла.

— Тепер моя черга.

— Питай.

— Що таке наногеном?

Леон не відповів. Нелла почекала.

— Це не складне слово, якщо ви його щойно використали.

— Складне не слово.

— А що?

— Відповідь.

— Чудово.

Вона сіла на найближчий уламок каменю. Той хитнувся, і Нелла одразу встала.

— Ні, дякую.

— Що сталося?

— Нічого.

— Пульс змінився.

— Камінь хитається.

Леон затримав відповідь.

— Зрозумів.

— Ви справді весь час відчуваєте мій пульс?

— Зараз — так.

— Припиніть.

— Не можу.

Нелла сперлася плечем об стару кам’яну частину стіни. Чорної більше не торкалася.

— Це вже звучить як дуже погане знайомство.

Леон промовчав. Не тому, що не зрозумів. Їй чомусь здалося, що зрозумів. Нелла подивилася на власну руку. Луска зникала. Не ефектно — просто темні пластинки одна за одною втрачали колір і ніби втягувалися під шкіру. Біля зап’ястка затрималися три. Вона потерла одну пальцем. Тверда.

— Оце теж наногеном?

— Так.

Палець завмер.

— А вогонь?

— Ймовірно.

— Кров?

— Яка саме властивість?

— Та, якої в мене не було до Академії.

— Уточни.

— Не можу. У мене за останні два місяці з’явилося забагато властивостей.

Леон замовк. Нелла відчула, що цього разу пауза інша.

— Що?

— Переліч.

— Навіщо?

— Нелло.

— Не треба цим тоном.

— Яким?

Вона відкрила рот. Закрила.

— Не знаю. Просто не треба.

Угорі грюкнули двері. Тепер точно. Потім хтось крикнув. Нелла підняла голову. Голос був надто далекий, щоб розібрати слова.

— Мене шукають.

— Добре.

— Це не означає, що я залишаюся тут.

Вона пішла до сходів. На третьому кроці білі лінії на дверях згасли. Одразу. Нелла зупинилася.

— Ви це зробили?

— Ні.

Попереду, вздовж підлоги, засвітилася вузька риска. Вона пішла не до сходів. В інший бік. Нелла подивилася туди. Потім назад.

— Ні.

Риска залишилася.

— Я сказала ні.

— Думаю, вона не слухає мову.

— Тоді в нас є щось спільне.

Нелла пішла до сходів. Перші дві були кам’яні. Третя теж. На четвертій вона зрозуміла, що решітка нагорі все ще зачинена.

— А.

Вона піднялася. Штовхнула. Нічого.

— Відчиніть.

— Я не керую замком.

— Ви ж у стіні.

— Я не в стіні.

— Це було образно.

— Тоді я не знаю, що відповісти.

Нелла взялася обома руками й потягнула. Решітка навіть не ворухнулася.

— Мерет!

Відповіді не було.