30

Кірін

Я покрутив у пальцях ніжку келиха, спостерігаючи, як густе рубінове вино повільно стікає його стінками. Воно віддзеркалювало світло ресторанних ламп, створюючи м’який, теплий відблиск. Це був вечір, коли хотілося спокою, розслабленої атмосфери та… гарної компанії. І Луїза була саме тією компанією, яка зараз мені була потрібна. На диво, я навіть розслабився, відпускаючи свій стрес.

— Ти сьогодні не за кермом? — її голос прозвучав з легкою зацікавленістю, а в куточках її губ промайнула лукава усмішка.

Я відвів погляд від вина і підняв очі на Луїзу. Вона сиділа навпроти, ліниво водячи пальцем по краю свого келиха, в її погляді виблискувала якась тиха іскра, яка змушувала моє серце битися трохи швидше.

— Ні, — я повільно видихнув, розслабляючись у кріслі. — Сьогодні я викликав і буду викликати таксі.

Луїза хитнула головою, розглядаючи мене з ще більшим інтересом.

— Але ж… якщо я не помиляюсь, то мене привезли сюди на… твоєму авто?

Я усміхнувся, спостерігаючи, як вона трішки схилила голову, очікуючи пояснень.

— Так, я попросив свого робочого водія, — відповів я, знизуючи плечима, немов це було найочевиднішою річчю у світі. — Це проблема?

Луїза на секунду замислилася, відкинувшись назад. Її пальці неквапливо погралися з тонкою ніжкою келиха.

— Та ні… — протягнула вона, явно приховуючи задоволення від цієї відповіді.

Я легенько кивнув, роблячи ковток вина. Його терпкий смак огорнув мій язик, залишаючи за собою м’яку гіркуватість.

— Можливо… поговоримо на якусь іншу тему? — запропонував я, спостерігаючи, як Луїза ледь помітно хитає головою, ніби усміхається сама собі.

— Наприклад?

— Наприклад… — я зупинився, вдивляючись у її уважні очі. — Мм.. Що ти відчуваєш прямо зараз?

Луїза трохи здивовано зупинила рухи, а потім, опустивши погляд, ковтнула вина.

— Ти не боїшся ставити такі питання?

Я усміхнувся, нахиляючись вперед.

— А ти боїшся відповідати?

Луїза закрутила келих у своїх пальцях, ніби це допомагало їй зібрати думки. Її погляд на мить опустився на темно-червону рідину, що колихалася від її рухів, перш ніж вона знову зустрілася зі мною очима.

— Я не боюся, — вона легенько підняла підборіддя, немов кидала мені виклик. — Просто не впевнена, чи тобі сподобається відповідь.

Я примружив очі, підбираючи її настрій.

— О, тепер мені стало ще цікавіше.

Луїза хмикнула, ледь помітно усміхнувшись, і, здається, остаточно розслабилася.

— Гаразд, — вона повільно поставила келих на стіл, переплівши пальці на ньому. — Я почуваюся… незвично. Так, ніби я не зовсім розумію, що зараз відбувається.

— Чому ж?

Вона на секунду замислилася, а потім повільно видихнула.

— Бо я знаю тебе все життя, Кір, — тихо промовила вона, спостерігаючи за мною. — І ніколи б не подумала, що ми ось так сидітимемо. Що ти запросиш мене на побачення.

Я не відводив погляду, вдивляючись у її обличчя, ловлячи кожен натяк на емоцію, що з’являлася в її очах.

— І як тобі це?

Вона посміхнулася, трохи нахилившись до мене.

— Якщо чесно… — Луїза зупинилася, немов обираючи правильні слова. — Це лякає мене.

— Лякає?

— Так.. Бо я не хочу втратити тебе.

Я на секунду затримав подих.

— А чому ти думаєш, що можеш мене втратити?

Луїза злегка знизила плечима, ніби відмахуючись від власних слів.

— Я не знаю… Утім останнім часом все здається мені надто… незвичним. Іншим.

Я поставив келих на стіл, злегка нахиляючись до неї.

— А якщо я скажу тобі, що інше — це не завжди погано?

Вона мовчала, її очі пильно вдивлялися в мої, ніби вона намагалася щось зрозуміти, розгадати.

— А якщо я тобі скажу, що була закохана в тебе у шкільні роки, проте ти весь час бігав за Ясмін і не помічав мене, то це теж «не завжди погано»?

Я різко підняв голову, втупившись у Луїзу так, ніби вона тільки що сказала щось абсолютно неймовірне. Напевно, я й справді мав би очікувати від неї подібного, адже цього вечора ми неодноразово виходили за межі звичних для нас розмов. Але… це?

— Що?..

Луїза легенько хмикнула, піднявши келих з вином і зробивши повільний ковток. Її погляд був майже невимушеним, майже грайливим, утім я знав її занадто добре, щоб не помітити тіні хвилювання у її очах.

— Ох, — вона зітхнула, поставивши келих на стіл. — Схоже, я щось сказала зайве.

Я не відповів одразу. Просто продовжував дивитися на неї, намагаючись осмислити її слова. Чи вона жартувала? Чи це було щось серйозне?

— Ти... була закохана в мене? — нарешті видавив я, майже не вірячи власним вухам.