25

Кірін

Вечір підкрався непомітно. Сонце вже майже сховалося за горизонтом, залишаючи по собі теплий помаранчевий відблиск у вікнах. У будинку панувала спокійна атмосфера, а аромат кави досі витав у повітрі.

Ніколь, задоволена і, здається, трохи втомлена після активного дня, сиділа на підлозі перед диваном, дбайливо розкладаючи свої нові подарунки. Її маленькі пальчики акуратно перебирали стрічки, прикраси, а час від часу вона задоволено усміхалася сама собі, ніби уявляючи, як завтра хвалитиметься цими скарбами в садочку.

Я ж сидів на дивані, спокійно потираючи пальцями край склянки з соком, час від часу поглядаючи на Луїзу. Вона розслаблено вмостилася в кріслі навпроти, підтиснувши ноги під себе, і зосереджено гортала стрічку новин у телефоні. Її світле волосся спадало хвилями на плече, а на обличчі була та сама ледача, майже домашня усмішка, яку я вже встиг помітити сьогодні не раз.

— Давно не було так спокійно, — пробурмотіла вона, не відриваючи погляду від екрана.

— Згоден, — відповів я, ставлячи склянку на стіл. — Хоча не думаю, що це надовго.

Луїза підняла на мене брову, ніби запитуючи, про що я. І саме в цей момент у двері подзвонили.

— О, ось і кінець вашого спокійного вечора, — сказав я, підводячись з місця.

Відкривши двері, я побачив маму, яка вже з легкою усмішкою розглядала мене. Вона виглядала трохи втомленою, проте все одно охайною, як завжди – у строгому темному костюмі, з акуратно укладеним волоссям.

— Привіт, мамо, — привітався я, роблячи крок у бік, щоб пропустити її всередину.

— Привіт, Кіріне, — м’яко відповіла вона, проходячи до вітальні. Її погляд одразу ж знайшов Ніколь, яка, почувши знайомий голос, різко підняла голову.

— Мааама! — радісно вигукнула вона і швидко піднялася на ноги.

Мама тільки усміхнулася і розкрила обійми, дозволяючи доньці кинутися до неї.

— Ти встигла повеселитися? — ніжно запитала вона, пригладжуючи волосся Ніколь.

— Та! У мене є нова коооона! І ще отаке! — захоплено відповіла дівчинка, простягаючи мамі свою блискучу діадему і набір маленьких шпильок.

— Ну, це справжні королівські подарунки, — мама кивнула, переводячи теплий погляд на Луїзу. — Дякую, Луїзо, бачу, ти її гарненько побалувала.

— Не можу встояти перед принцесами, — посміхнулася Луїза, піднімаючись на ноги.

Я перехопив погляд мами, яка на секунду затримала його на Луїзі, а потім перевела очі на мене. Вона нічого не сказала, але цього і не треба було.

— Ну що, принцесо, пора додому, — нарешті промовила мама, нахиляючись, щоб підняти валізку Ніколь.

Дівчинка трохи надурила губи, утім потім все ж кивнула.

— Луїзя, ти ще до нас приїдес? — запитала вона, нахиляючи голову набік.

— Обов’язково, — тепло пообіцяла Луїза, нахиляючись до дівчинки, щоб легенько торкнутися її носика пальцем.

Ніколь задоволено кивнула, а потім швидко підбігла до мене, обіймаючи за ноги.

— Бувай, Кііін.

— Бувай, карапуз, — я погладив її по голові, злегка притискаючи до себе.

Коли мама вже збиралася виходити, вона ще раз озирнулася, кинула на мене короткий оцінювальний погляд, і з загадковою усмішкою сказала:

— Гарного вам вечора.

І перш ніж я встиг щось відповісти, двері зачинилися.

Я видихнув, перевівши погляд на Луїзу, яка тепер стояла біля дивана, з хитро примруженими очима.

— Що? — запитав я, підозріло дивлячись на неї.

— Нічого, — вона хмикнула, підійшла до столу і взяла свою чашку. — Просто цікаво, що твоя мама мала на увазі.

Луїза зробила ковток свого соку, прискіпливо вивчаючи мене поглядом. І хоча вона нічого не сказала, я відчув, як куточки її губ ледь смикнулися в знайомій хитрій усмішці.

— Ти знову щось задумала, — пробурмотів я, схрестивши руки на грудях.

— Я? — вона підняла брови, зображаючи щире здивування. — Нічого подібного, Раймондо. Просто спостерігаю.

Я скептично звузив очі, проте не став розвивати цю тему.

— Ти залишаєшся ще, чи тобі теж вже час?

Луїза відставила чашку, задумливо провела пальцем по її краю, ніби розмірковуючи над відповіддю.

— А ти хочеш, щоб я залишилася?

Я хмикнув, усміхаючись.

— Запитання на запитання — не найкраща тактика, Лу.

Вона удала, що не почула цього, і розслаблено потягнулася на дивані.

— Якщо чесно, я б ще трохи посиділа. Не хочеться одразу їхати додому.

— Тоді залишайся, — просто сказав я, сідаючи навпроти. — Буду тільки «за».

— Я так і знала, що ти це скажеш, — вона усміхнулася, закусивши губу, і закинула ногу на ногу.

— І ти таки щось задумала, — пробурмотів я, уважно спостерігаючи за нею.