22

Кірін

Я стояв, не зрушуючи з місця, поки Луїза повільно віддалялася вглиб терміналу. Вона ще раз обернулася, помахавши рукою, а я просто посміхнувся у відповідь. Але не рухався. Просто дивився, як її силует губиться серед інших пасажирів, поки не зник зовсім.

Я видихнув, провівши рукою по обличчю.

Дивно. Занадто дивно.

Я не вперше проводжав когось в аеропорту, не вперше казав «до зустрічі», і тим більше не вперше обіймав когось перед відльотом. Проте цього разу… було зовсім інакше. Її короткий поцілунок у щоку досі віддавався легким опіком на шкірі, а ті обійми — теплом, що ніяк не хотіло залишати груди.

Не забудь повернутися. Я сам не знав, чому сказав це. Чому це прозвучало… важливіше, ніж мало б.

Пробурмотівши собі щось під ніс, я розвернувся і пішов до машини, кинувши ще один погляд на термінал.

Дурень. Тільки не почни рахувати дні.

— Знаєш, ти мав рацію, Кір, — несподівано сказав Ніно, відкидаючись на спинку дивана і закидаючи ногу на ногу. — Цей твір Амір — просто диво!

Я підняв на нього погляд, посміхаючись. Я вже навіть і забув, що радив йому звернути увагу на Аміра.

— Він стільки класних ідей запропонував, що я тепер тільки цим проєктом і живу! — Ніно схопив зі столу телефон, розблокував екран і показав мені щось, але я навіть не встиг розгледіти. Він миттєво прибрав пристрій і театрально приклав руку до серця. — Вперше за довгий час мене щось реально надихає!

Я кивнув, піднімаючи чашку кави.

— Я радий, що ви з ним знайшли спільну мову, — спокійно відповів я. — Амір справді хороший спеціаліст. З тих, хто не боїться мислити нестандартно.

Ніно схвально закивав, утім в наступний момент його вираз обличчя змінився. Він звузив очі, глянувши на мене так, ніби щось надумав.

— Гаразд, досить про мене, — буркнув він, усміхаючись. — Краще розкажи, що в тебе нового? Чому взагалі Камілло так давно не приходив на наші зустрічі?

Я ледь помітно хмикнув, ставлячи чашку на столик.

— Шлюб так змінює людей? — продовжив Ніно, тяжко зітхнувши й театрально закотивши очі.

— Можливо, — промовив я, потираючи пальцями підборіддя. — День чи два тому в нього були змагання. Може, втомився?..

— Мда… — протягнув Ніно, хитаючи головою. Він взяв зі столу пляшку води, відкрутив кришку й зробив кілька ковтків, замислившись про щось своє. — Все одно, — додав він трохи згодом, кидаючи на мене швидкий погляд. — Краще скажи, як ти.

Я повільно перевів погляд на свою чашку, трохи закрутив її в руках, ніби розглядаючи.

Як я? Що мені відповісти? Що мене знову турбує якась невідома мені хрінь? Що мені… не вистачає чогось? Чи когось?

Я вдихнув, натягнувши звичну легку усмішку.

— Все нормально, — відповів я, знизуючи плечима.

Ніно уважно глянув на мене, довго й прицільно, а потім ледь помітно хитнув головою, ніби не вірячи жодному моєму слову.

— Якщо ти так кажеш…

Однак щось у його голосі натякало, що він все ще не до кінця переконаний.

Ніно крутив у руках пляшку з водою, задумливо дивлячись у далечінь. Мовчання між нами не було незручним, воно навіть здавалося трохи… необхідним.

— До речі, — нарешті порушив тишу він, піднявши на мене погляд. — Ти ще й досі не відповів на моє питання.

— На яке саме? — перепитав я, відхиляючись на спинку дивана.

— Як ти, Кірін? — він звузив очі, нахиляючись вперед. — Тільки чесно.

Я коротко хмикнув і знову потягнувся до своєї чашки, ніби мені терміново треба було зробити ще ковток кави. Ніно так просто не відчепиться.

— Все нормально, — повторив я, знизуючи плечима.

— Ага, — протягнув він, роблячи вигляд, що мені вірить. — Ти виглядаєш так, ніби от-от рознесеш половину цього приміщення, але, звісно ж, у тебе «все нормально».

Я підняв на нього погляд.

— Це вже перебільшення, — буркнув я, схрещуючи руки на грудях.

— Та невже? — він відкинувся назад, уважно вивчаючи мене. — Коли там.. Луїза повертається?

Я не одразу відповів. І Ніно це помітив.

— Оу, — він підняв брови, хитро посміхаючись. — Так ось воно що.

Я закотив очі, зітхнувши.

— Що «ось воно що»? — спитав я, спираючись ліктем на підлокітник.

— Ти поводишся як типовий зациклений чоловік, який не може знайти собі місця, поки її немає поруч.

— Ти так кажеш, ніби я божеволію.

— А ти хіба ні? — він усміхнувся ще ширше, кидаючи на мене косий погляд.

Я не відповів. Бо, можливо, чорт забирай, у цьому було щось правдиве.

Я зітхнув, відкинувшись назад і втупившись у стелю. У мене не було жодного бажання обговорювати це з Ніно, бо він завжди все бачить, завжди все розуміє і, що найгірше, завжди має рацію.