13

Кірін

— О, ти вдома! — голос мами пролунав із-за дверного прорізу.

Я пройшов далі, відчуваючи, як напруга робочого дня поступово відступає.

— Так. Як тут справи?

— Ніколь уже у ванній, я її скоро збиратиму, — відповіла мама, з’являючись у коридорі з рушником у руках. — А ти не забув, що сьогодні в тебе гості?

— Справді думаєш, що я можу забути? — я скептично підняв брови.

Мама усміхнулася, відкинувши рушник на плече.

— Просто нагадую.

Я не встиг нічого відповісти, бо з ванної пролунав радісний дитячий сміх і бризки води, що явно вилітали за межі ванни. І мама тільки зітхнула.

— Ось тобі й тиха вечірня підготовка…

Я посміхнувся, розстібаючи верхній ґудзик сорочки.

— Я займуся вечерею, — швидко сказав я, піднявши руки догори. — Ти справишся з тою русалочкою?

— Хочеш помінятися? — з надією запитала вона, хитро зиркнувши на мене. Я підняв руки вгору, здаючись.

— Вибач, мамо, але я вже налаштувався на кухню.

— Ага, звичайно, — вона посміхнулася й махнула рукою. — Гаразд, розбирайся зі своїм вечором. Я займуся Ніколь.

Я кивнув і попрямував на кухню. Це була проста, знайома рутина, однак цього разу… чомусь вона відчувалася інакше. Наче щось мало змінитися. Наче цей вечір уже не був просто вечерею.

Я відкрив холодильник, проте в голові вже крутився інший сценарій. Що буде, коли Луїза увійде в цей будинок? Як зміниться атмосфера? І найголовніше — як змінюся я?

Я зачинив дверцята, розуміючи, що відповідей у мене немає.

— Сеньйоре Раймондо? — несподівано почув я голос позаду.

Я повернувся й побачив Віру, одну з помічниць у домі, яка працювала в нашій родині ще з мого дитинства. Вона була тією людиною, яку неможливо не любити — добра, уважна, з особливим даром відчувати чужий настрій. Віра завжди була поруч, коли це було потрібно. І не запросити її працювати в мене після переїзду було б просто гріхом.

— Кіріне, тобі потрібна допомога? — вона подивилася на мене з тією самою м'якою посмішкою, якою зустрічала мене ще в дитинстві.

Я провів рукою по волоссю, зітхнувши.

— Сьогодні у нас буде троє гостей, а ще я та Ніколь. Здається, мама і Сімоне сказали, що йдуть у театр… І я зовсім не знаю, що приготувати, — я нервово посміхнувся, кинувши погляд на кухонний стіл, де вже лежали кілька продуктів, які я придбав після роботи.

— Дозволь, я допоможу, — Віра лагідно поклала руку мені на плече, трохи нахиливши голову. — Я вже не перший рік готую для вашої родини, хіба ні?

Я вдячно кивнув, нарешті дозволяючи собі розслабитися.

— Дякую, Віро.

Вже через п’ять хвилин кухня наповнилася ароматом смаженого часнику, вершкового соусу і білого вина, яке я запропонував додати для глибшого смаку. Віра працювала впевнено, швидко, з тією легкістю, яка приходить лише з багаторічним досвідом. Вона готувала пасту. І ще щось, про що поки що мовчала, лишаючи це сюрпризом.

Я ж тим часом дістав тарілки, розклав столові прибори, намагаючись зайняти руки, щоб не думати зайвого. Вечеря мала бути простою й затишною, без надмірного офіціозу, без жодних натяків на щось більше. Я жодного разу не замислювався, як Луїза почувається в моєму домі, бо завжди сприймав її присутність як належне. Але що, якщо вона бачить усе інакше?

Раптовий звук дверного дзвінка змусив мене зупинитися.

Я швидко витер руки рушником і попрямував до входу, відчуваючи, як серце чомусь відбиває зайвий удар. І… це була Луїза.

Вона стояла на порозі, впевнено, ніби завжди була частиною цього дому. Її темно-рожеве плаття м’яко спадало по фігурі, підкреслюючи плавність ліній. Волосся було зібране у хвилясті локони, кілька неслухняних пасом вибилися з зачіски й м’яко обрамляли обличчя. У руках вона тримала пляшку вина і невелику коробку, загорнуту в крафтовий папір.

— Привіт, слонику, — лукаво усміхнулася вона, легко нахиляючи голову. Її погляд швидко пробігся по мені, потім по приміщенню за моєю спиною.

Я трохи звузив очі, склавши руки на грудях.

— Вітаю, леді Луїзо, — промовив я, посміхнувшись і відступаючи вбік, щоб пропустити її всередину.

Луїза легко пройшла повз мене, залишивши в повітрі тонкий, ледь вловимий аромат своїх парфумів.

— Що в коробці? — запитав я, кинувши погляд на пакунок у її руках.

— Сюрприз.

— Для кого?

— Для вас усіх, проте в першу чергу для Ніколь, — вона хитро посміхнулася, проходячи у вітальню.

Я зачинив двері й глянув на неї ще раз. Вона виглядала… інакше. Розслабленою, легкою, майже домашньою. Або це я почав бачити її інакше?

Луїза зупинилася біля столу й почала розбирати принесені речі, а потім, відчувши мій погляд, кинула на мене запитальний погляд.

— Що ти так дивишся?