Розділ 28

Розділ 28

Приїхали,- повідомляє Орест, тим самим вириваючи мене із захв`ату нестерпних думок. Роззирнувшись, розумію, що ми зупинилися на якійсь галявині. Перша думка, що тут затишно,  промайнула в голові, як тільки я побачила величезне озеро, яке виблискувало своєю блакиттю. 
-тут гарно,- промовляю, дивлячись на Ореста, який весь час спостерігав за мною, не відводячи очей.
-так, давно хотів показати тобі цю красу. Виходь,-покірно слухаюся, тягнучи ручку дверей на себе.
Орест бере мене за руку і ми йдемо ближче до озера. Тут надто гарно. Здається, що навіть художник без натхнення намалював би тут не один шедевр. 
Тепла рука Ореста зігріває і  мою крижану, надворі майже літо, а в мене руки, як при мінус двадцяти.
Таку нервову особливість я помітила ще в школі, та й це знайомо  напевне всім - як тільки якийсь стрес, руки перетворюються на крижинки. І як би ти себе не заспокоював, поки не позбудешся потенційного збудника стресу - руки не зігріються.
Ми мовчки доходимо до синьоти озера і так само мовчки Орест стає позаду мене, обіймаючи зі спини і кладучи своє підборіддя на мою голову. У кожного в голові зараз свої думки. Моя голова  просто кишить спогадами про батьків, моє дитинство, наші  з Вадимом суперечки, потім в голові змінюються страшні картинки з похорону батьків, наші вперті спроби не здатися. 
Ми з братом по-різному проживали спільне горе. Я -  спочатку плакала ночами, думаючи, що так мій біль зменшиться, виллється разом зі сльозами і висохне солоними доріжками на щоках. Вадим навпаки - промені він плакав лише раз, на похороні батьків. Але я бачила, і не раз, як він на дивані у вітальні тихенько схлипував. Мені ж він казав, що батьки не хотіли б аби ми страждали і завжди підтримував мене всіляко, не показуючи свого болю.  
Навіть і не помітила, коли по щоці покотилася  перша крокодиляча сльоза і впала на наші переплетені руки.
-Поль, як тобі допомогти, як забрати хоч краплиночку твого болю собі? Я не можу сказати, що я тебе розумію, бо я ніколи не переживав похорон батьків, не зможу повною мірою зрозуміти твій біль, бо такого роду болю я не відчував ніколи. Я поруч, впевнений, що батьки не хотіли, щоб ти  так мучила себе, підривала свої нерви і здоров'я. Вони дивляться на тебе з небес і пишаються тобою, я знаю це. Ти заслуговуєш на щастя і вони з хмаринок будуть оберігати тебе від негараздів. А я буду оберігати тебе тут, стану твоїм персональним охоронцем. 
-дякую, що ти в мене є,- просто цілую його губи, нічого не кажучи на його монолог. Я вдячна йому за підтримку. Якщо це твоя людина, то вона пізнається в біді. Сьогодні я впізнала цю людину в цьому хлопцеві, який підтримує мене, як ніхто інший.
-поїхали в одне місце,- кажу, витираючи останні сльози.
Я вирішила, що настав час мені остаточно загоїти ці рани і відпустити той біль, що переслідує мене щороку в цей день. 
Традицію порушувати я не хотіла, а тому вказала Орестові дорогу до того місця, де і були поховані батьки. 
Так, можливо поїхати до рідного краю так спонтанно і без жодного запасного одягу було дурістю, але в той момент я про такі речі не думала. По дорозі ми зупинялися, щоб купити квіти.
І вже за дві з половиною годин ми були саме біля того кладовища, земля якого прийняла найдорожчих людей. 
Так само мовчки, як і всю дорогу, я взяла Ореста за руку і просто рушила між рядами могил. 
Зупинившись навпроти надгробних плит із молодими обличчями я просто вдивлялася в риси, які в пам'яті вже трохи розмилися. Можливо зі сторони я здавалася божевільною, але мені було байдуже, тому я заговорила:
-мамо, тату, я знаю, що колись ви б хотіли, щоб я  познайомила вас зі своїм хлопцем,- я глибоко вдихнула, бо клубок у горлі не дозволяв говорити,-сьогодні цей день настав. Я пам'ятаю, як ти, тату, жартував, що будеш відганяти кавалерів від мене і віддаш мене лише найнадійнішому. Тату, я його знайшла - це Орест. Я впевнена, що ви б з мамою  одобрили мій вибір, як робили це, поки були живі,- хлопець обійняв мене, поцілувавши в  скроню,- Оресте, це Христина Василівна і Ігор Дмитрович -  мої батьки. Ти б їм сподобався,- останнє речення адресоване вже самому хлопцеві.
-ти схожа на маму, такий самий ніс і розріз очей,- несподівано каже, на що я лише усміхаюся. 
-так, тато завжди обурювався, що мама народила свою копію, а мені від нього нічого не дісталося.
Ми ще трохи постояли біля могили батьків і рушили в бік машини. 
Сьогоднішній день був перенасичений емоціями, тому я навіть не відчула, коли мене сплячу  несли з машини на руках, лише рідний аромат парфумів свідчив про те, що я в безпеці.