Розділ 27

Розділ 27

Пройшло вже два тижні від повернення з нашої міні відпустки. Тоді Орест підвіз мене під будинок і довго не відпускав з обіймів. Між нами якийсь особливий зв'язок, відчуття, що я знаю його набагато більше часу, ніж є насправді.
Кожного ранку мені прилітають повідомлення від мого екс стоматолога. Тому, з якої б ноги я не встала,  у мене посмішка на пів обличчя від його послань.
Але сьогодні аж вау ефекту немає. Цей страшний день не може врятувати навіть цілюще повідомлення. 
Сьогодні річниця смерті моїх батьків...
Рівно чотирнадцяти років тому, я втратила людей, які дали мені життя. Людей, які обіцяли бути зі мною завжди, але в Бога свої плани. Я вірю, що вони оберігають мене з небес.
Після смерті батьків ми з братом стали найближчими людьми і цей день проводили разом: їздили на могилу батьків, щоб покласти квіти пам'яті, багато згадували приємних моментів, старалися посміхатися через сльози і бути підтримкою одне одному. 
Та сьогодні все по-іншому, брат ще вчора подзвонив попередити, що мусить поїхати до батьків нареченої, бо вони захворіли, та й підтримати саму Злату потрібно, бо вона переживає, а їй не можна. 
Тому знаючи, що Вадима сьогодні не буде я ще й досі лежу в ліжку і просто дивлюся на стелю. Хтось скаже, що час лікує рани, але я скажу протилежне. Мої рани він не вилікував, бо це неможливо, він лише притупив біль втрати, але цей біль щороку відновлюється. 
Сьогодні я не плачу...
От щороку так, вже пройшло цілих чотирнадцять років, а емоції все ті ж. Відчуваю спустошення в душі, і в тій пустоті сьогодні з новою силою горить полум'я печалі і жалю. Розумом розумію, що батьків повернути неможливо, але серце не хоче слухатися розуму. Отак з року в рік в цей день я просто випадаю з реальності. Це був наш з Вадимом день болю, в цей день ми розділяли цей біль порівну і разом боролися з вогнем в середині душі. Сьогодні мій братик не може розділити зі мною цей день, але я знаю, що і йому нелегко, просто він цього не показує...
Похандривши ще трохи, встаю і йду одразу в душ. І дзеркало волію не дивитися - впевнена, що там зараз баба Яга 2.0.

Цівки прохолодної води трохи приводять мене в порядок, але до ідеалу ще далеко. Одягаюся в спортивні штани і топ і йду далі задовільнятиьняти потреби організму. Аристократично снідаю бутербродами з кавою і погодувавши кицю просто всідаюся на диван, спираючись на спинку і прикриваючи очі.
Зойкаю від дверного дзвінка, який витягує мене з мого напів дипресивного стану. Гостей я не чекаю, а брат приїхати не міг, Орест казав, що мусить з'явитися на роботу, попри те, що сьогодні субота. 
Та чомусь останній дивним чином стоїть у мене під дверима і дзвонить у дзвінок.
-привіт, я прийшов тебе витягувати з депресії,- заявляє цей рятівник, з порогу чмокаючи мене в губи, коли я зі здивованим виразом обличчя відчиняю двері.
- ну що ж, побачимо чи вистачить в тебе сил, рятівнику. А що це в тебе?-вказую на пакет в його руках.
-а, це реквізит, зараз побачиш. Давай, впускай мене вже, а то в мене руки ніжні, не хочу потім мозолів від такого важкого пакета,-і робить стражденний вираз обличчя для підтвердження, чим змушує мене посміхнутися.
-проходь,- навіть рукою вказую напрямок в бік кухні. 
-хух,- видихає, кладучи пакет на стіл,- а ти що це, снідала лише бутербродами?-супиться, коли бачить порожню тарілку і чашку на столі.
-ну так, сьогодні немає апетиту,- сумно знизую плечима.
-ну, якщо брат тебе погано виховав, то я зараз це виправлю,-в секунду притискає мене до кухонної стільниці, але так, що я стою спиною до нього,- всі чемні дівчатка знають, що поїсти зранку потрібно ситно, щоб мати сили на цілий день,- тихенько говорить на вухо, розносячи мурах по цілому тілу,- але я бачу хтось хоче отримати по жопі, якщо ігнорує такі важливі речі,- навіть легенько б'є мене по згаданому місцю, а я навіть сенс його слів вже виловлюю в пів сили,- але це нічого, зараз ми тебе нагодуємо,- і відходить від мене, цілуючи у вушко, поки в моїй голові суцільна каша від його близькості.
Здається саме так проявляється бажання. Моє тіло на нього так гостро  реагуює, а між нами навіть нічого ще не було. Боюся уявити, що відчую, коли скуштую насолоди з ним. 
А на нього я такого впливу не маю, напевно, бо він спокійнісінько собі викладає якісь контейнери зі свого пакета. Навіть ображаюся на це, бо хотіла б, щоб він так само втрачав розум від моїх дотиків.
Після того як мене мало не з ложечки погодували смачним супом, мене так само мала не силою змусили піти одягнути зверху якийсь светрик, бо надворі прохолодно і мені не можна хворіти. Куди ми їдемо мені, звичайно ж, ніхто не пояснив і не збирався.
-Оресте, я не хочу сьогодні нікуди їхати, давай посидимо вдома. Я не хочу бачити людей,- вже ледь на благаю цього впертого віслюка, який просто цілує мене в щоку, не кажучи жодного слова на моє скиглення.
-Поль, я обіцяю, що там не буде людей, ми будемо лише удвох,- обіймає мене і гладить по голові, як маленьку дитину. Від такого жесту у мене навіть сльози навертаються,- сонечко, не треба плакати, цілує щоки, по яких вже течуть струмочки.
-я жалюгідна, стою і реву серед коридору, а я ж обіцяла собі, що сьогодні плакати не буду,-схлипую,- мені двадцять п'ять років, а плачу, як дитина.
-Полінко,- називає мене так, як тато колись,- плакати можна у будь якому віці. Не можна стримувати в собі емоції, вони потребують виплеску. Тобі боляче, я знаю, тому і хочу тебе відволікти якимись іншими емоціями,- зазирає у вічі. У його очах я бачу  турботу і переживання. Навіть і не помітила, коли він став для мене дорогим.