Розділ 12

Розділ 12

-не дуже...-звучить невпевнене, і очі з прищуром впиваються в мене поглядом,-А що?
-у мене також є для тебе пропозиція, від якої ти не маєш права відмовитися,- відповідаю йому його ж словами, трохи змінивши формулювання.
-навіть так?- вальяжно відкидається на спинку крісла, а в очах скачуть задеркуваті іскорки,-тоді здивуй мене. Я весь в увазі. 
-запрошую тебе на вечерю. Я якраз приготувала домашню піцу. Не дивись так на мене,-кажу, коли іскорки азарту змінюються  на іскорки  здивування,- я вмію готувати, це по-перше, а по-друге, я мусила десь подіти свої руки, які трусилися від ранку. Вирішила спрямувати лишню енергію в правильне річище.
-ну якщо так, то я згоден. Треба ж і мені оцінити твої кулінарні здібності,-плескає себе по колінах, і підводиться.
Я теж встаю з насидженого місця і йду одягати верхній одяг. Потім Орест замикає кабінет і ми йдемо до вже знайомої мені машини.
-сподіваюся адресу ти запам'ятав?- питаю, коли він вирулює  з парковки.
-звичайно. Я ще не настільки старий, щоб страждати склерозом,- пирхає у відповідь, на таку заявку я розпливаюся в посмішці, бо виглядає він саме як дід, коли обурюється.
-а я думала, що в двадцять сім ти вже вставну щелепу замовив,- вже відкрито регочу, не обмежуючись посмішкою у бокове скло.
-був би я не за кермом, я б тобі показав, де раки зимують. Але я ще відіграюся, тепер стережися. 
-ой боюся, боюся,- задеркувато відказую.
-не наривайся,-гарчить у відповідь, але я бачу, що він не злиться, а просто дражниться.

За такими веселими бесідами ми й доїхали до мого дому. Вже знайомою дорогою пройшли до ліфту і піднялися на мій поверх. 
Якщо чесно, то ідея запросити його на вечерю прийшла в мою голову раптово. Я справді так хвилювалася зранку, що встигла спекти піцу, але це було без жодної задумки. Ну людина я така, що ж ти зробиш, коли прибирання і готування для мене найкращі антидепресанти. Запрошення вирвалося само собою, але я цьому тільки рада. У мене до нього сформувалася якась довіра з першого дня нашого знайомства. Це важко пояснити, але я вважаю його своїм другом, навіть попри те, що ми навіть толком не спілкувалися. Але це ми виправимо вже сьогодні.
Дістаю ключі із сумочки вже перед дверима квартири, відмикаю двері і перша роблю крок вглиб. Та тут несподівано мене притискають спиною до стіни, вибиваючи повітря з грудей. 

-от ти і попалася, тепер я тобі покажу як такі старигани в двадцять сім вміють мститися,- і якщо ви раптом подумали, що він тут же мене пристрасно поцілував, то ви, як і я, прогадали, бо його вмілі пальці знайшли мої ребра і почали лоскотати. А лоскоту я боюся ще з дитинства. Ні, ну ви подивіться, складається враження, що я всього боюся. 
Орест безупину шарив руками в слабких місцях, ласкочучи, а я дзвінко сміялася і пробувала вивільнитися з його рук.
-ну досить, досить, я засвоїла урок і більше так не буду, будь ласка,-вдаюся вже до благань, бо терпіти це більше не в силі.
-от і прекрасно. Будеш знати на майбутнє, що я страшенно мстивий,-каже, припиняючи ці тортури. Але руки з талії не забирає.
-а ще злопам'ятний,-тихо бурмочу під ніс.
-що ти там шепочеш?-схиляється ближче, щоб краще розчути слова, сказані не для його вух.
-кажу, що ти дуже милосердний,-так, я збрехала, але це для мого ж блага.
-ну-ну, бачу комусь мало дісталося, то я можу і повторити,-підморгує цей нестерпний стоматолог.

Ми ще трохи так стоїмо, але вже мовчки. Та це мовчання не нависає неприємною хмарою, воно якесь приємне, і я впевнена, що приємним його робить саме манливий  погляд мого гостя.