Розділ 6

Розділ 6

Почнемо з того, що заснути  я не могла.

Цілу ніч думала про візит до лікаря і сон від мене тікав. Як я дожила до ранку і мене не з'їв страх?
Я не знаю, як це пояснити, але кожного разу, коли я бачу стоматологічне крісло, вживу чи десь на просторах інтернету,  у мене починається паніка: до горла підкочує нудота, а коліна і руки починають тремтіти. І я не можу це якось контролювати, воно якось само . Мені вдається стримати лише тремтіння, і то не повністю. 
Я не знаю, як я маю пережити цей прийом, але, сподіваюся, Орест Степанович дотримає слова і не буде силоміць лікувати мені зуби. 

Щоб стримати внутрішній ураган, я перед виходом з дому випила заспокійливе. Не скажу, що це мені сильно допомогло, але трохи вгамувало тремтіння кінцівок. 
Одягалася я сьогодні в спортивний одяг, щоб було зручно втікати. Це звичайно жарт, але про зручність я подумала, коли вибирала синий костюм на флісі. Я не йду на прийом до королеви, а всього лише до стоматолога, тому комфорт - мій пріоритет.
З макіяжу у мене був лише прозорий блиск на губах зі смаком чорниці. Вирішила, що цього мені буде вдосталь. І то потрібно буде і блиск витерти, коли доведеться демонструвати своїх тридцять два зубики стоматологу.  
Я пам'ятала про умову Ореста Степановича приїхати на таксі, тому Жужка сьогодні на відпочинку, а я взула комфортні кросівки і почимчикувала до таксі, яке я якраз під'їхало і чекало на мене.

Біля  "Dentaline" я була за годину до моєї черги, тому вирішила ще прогулятися, щоб не думати про свій візит. Тут недалеко був парк, тому я пішла туди. З нервів пити кави чи чаю не хотілося, тому я купила пляшечку води і змочила пересохлі губи. Не встигла я поринути в думки, як у кишені телефон озвався мелодією.
-привіт,-на тому кінці почувся голос брата
-привіт, невже це сам Вадим Ігорович знайшов час у своєму щільному графіку?-в жартівливій манері запитала.
-дрібнота я бачу розпушила пір'я. Дивись, сестричко, бо я можу і по дупі дати, раз ніхто ще цього не зробив,- тут же пригрозив, але я ж то знаю, що нічого він не зробить.
-налякав їжака голою дупою, дрібнота вже виросла і може прилетіти атвєточка, май собі на увазі, не можу стримати посмішки. Ми вже дорослі, а суперечки дитячі.-І можу нагадати, якщо в когось амнезія, ти мене за мої двадцять п'ять і пальцем не чіпав, я в твої погрози не вірю. А тепер давай серйозно, бо дрібнота зайнята,-вдаю, що образилася.
-добре. Поль, я дзвоню запитати як у тебе справи, ти до лікаря сьогодні?-уточнює.
-та сьогодні, сьогодні, але щось мені здається, що я втечу з-під самих дверей.
-ану не пробуй. Ти стільки пережила, що подолати такий маленький страх для тебе ніщо.  Я ж знаю, що ти смілива. Обіймаю тебе сильно-сильно через смартфон і знай, що я тебе сильно люблю, Поль. Коли приїдеш додому набереш?
-і я тебе люблю, Вадь. Я  постараюся набрати, але нічого не обіцяю,-після цього ще трохи говоримо і роз'єднюємо зв'язок. 
У мене найкращий брат, не знаю, що б я робила без нього.
Дивлюся на годинник і розумію, що вже час повертатися, тому неспішно іду на вихід з парку. Після розмови з братом з'явилося трохи впевненості, але її мені вистачило рівно до дверей кабінету.
-о, а я вже думав, що не дочекаюся Вас,- Орест Степанович якраз ішов по коридору, та коли побачив мене, направився в мій бік,- привіт,- усміхається, демонструючи мені свої тридцять два, так і хочеться в'їдливо сказати, що ми не у стоматолога, але ми саме тут, тому обмежилася коротким:
-привіт,-і мовчу, дивлячись на нього знизу вверх, бо я сиджу на тому славнозвісному диванчику.
-ну що, ви готові? Хоча чого я питаю, бачу, що боїтеся, але ми це виправимо, не хвилюйтеся,-простягає мені руку за яку я тут вхопилася, щоб піднятися.
-легко сказати,-бурмочу під ніс, коли прямуємо до його кабінету, але він почув, бо тут же озвався за моєю спиною:
-згоден, я не зовсім розумію Ваш страх, бо виріс в цій стихії, але я хочу вам допомогти, тому не треба тут бурчати, як бабця на базарі,- мимоволі усміхаюся, бо і сама полюбляю так казати.
Сама не помічаю, як тремтіння зникає, а серцебиття приходить у норму. 
Тепер я сижу на тому самому кріслі біля стола, і дивлюся на "друга".
-ну що, приступимо?- це було риторичне питання, і необов'язково було хитати головою в знак заперечення, але я не знавець у риторичних питаннях, тому головою помахала,- скажу відверто, я багато читав про Вашу дентофобію і натрапив на одну методику. Тому запрошую вас  на повторне знайомство з другом,- я не поспішаю йти, бо не горю бажанням знову піддатися паніці,- Вас підкинути як того разу, чи самі? -глузує з мене цей нахаба білозубий.

Зупинившись на відстані крока від крісла, я знову застрягла, поглядом шукаючи виходу. У голові чути стукіт серця, а руки різко спітніли.Але мене несподівано  ззаду обійняли чужі сильні руки і підштовхнули так, що я опинилася притиснута колінами до стоматологічного крісла. 
-а тепер заплющте очі, і просто глибоко дихайте, добре?-мого вуха торкнувся стишений голос, і я слухняно заплющила очі. Спочатку нічого не змінилося, але коли я сконцентрувалася на диханні, мене різко посадили на крісло у лежаче положення. 
Очі я не розплющувала, хоча відчувала, що вже лежу, а лише вхопилася за підлокітники, ніби вони могли мені чимось допомогти. Також я не припиняла і глибоко дихати. Ці дихальні вправи допомагали мені стримати паніку.
-Ви молодець, тепер можете повільно розплющувати очі,- знову тихий голос давав настанови. 
Як слухняна дівчинка, я почала повільно розплющувати очі. 

Ледь привіткривши їх я побачила велику лампу над собою, але страх не давав про себе знати. Переконавшись, що все безпечно, почала нишпорити очима по стелі і стінах. 
-от бачите, тут немає нічого страшного, а Ви так боялися,- надімною схилилася голова Ореста Степановича.
-можна води?-проігнорувала його слова про свій страх. Миттєво у мене в руках була прозора склянка, наповнена цілющою рідиною. -Дякую.