Розділ 4

Розділ 4

Набираю номер, і коли після декількох монотонних гудків чую несмілий голос вчорашньої пацієнтки, полегшено видихаю.
Вчора встиг сто разів пошкодувати, що не наполіг на своїй пропозиції підвезти. Вона була така налякана, що їй точно не варто було сідати за кермо. Але я здався під її чарами і дозволив добиратися додому самій. Потім, звичайно, чари мене відпустили, і я почав строчити повідомлення. Одне за одним, а коли слова закінчилися, почав дзвонити.Номер взяв зі свого записника, куди записую зустрічі з пацієнтами. 
Повідомлення були непрочитані і відповіді, відповідно, також не було. Чомусь я хвилювався, хоча мені не властива така поведінка. 
Ні, ви не подумайте, я не містер крижане серце, який не знає такого почуття як хвилювання, але мені не властиво хвилюватися про чужих людей. А тут мене настрашило, що повідомлення ніхто не читає. Я хотів бува рванути за нею, але її адреси в мене не було. Коли сьогодні зранку безсоромно запізнювався на роботу, переніс записи всіх клієнтів, окрім цієї дівчини. Не знаю чому, але мені хотілося подивитися на ту, яка вчора сипала такими "страшними" погрозами. Моє рішення, щодо перенесення записів, було правильним, бо засиділися ми довгенько, а враховуючи, що зараз початок зими і швидко темніє, то і поготів. Після завершення нашого прийому, я також поїхав додому. Тому  тепер  я сидів, і раз за разом набирав номер Поліни, бо хвилювання підіймалося новою хвилею. Так з телефоном у руках я і заснув, навіть не переодягнувшись у домашній одяг, а тепер тримаю цей самий телефон у руках і слухаю полохливий голос по той бік. 
-алло,- лунає в динаміку, а на моєму обличчі з'являється блаженна посмішка. У неї такий приємний голос, я ще вчора помітив.
- алло, це Орест Степанович, ваш стоматолог. Дзвоню дізнатися як ви вчора доїхали, без пригод?- чую полегшений видих, а потім  вже впевнений голос
-так, я впізнала,-от брехуха,- дякую, Оресте Степановичу, доїхала добре, без пригод,- вторить мені 
-ну тоді добре,-між нами повисає незручна тиша. Я не знаю, про що з нею говорити, бо ми знайомі один день від сили, але кидати слухавку не хочеться.
-ви ще щось хотіли?- запитує.
-так, хотів спитати, ви ж не передумали стосовно п'ятниці? Сподіваюся, ви вмієте тримати слово і все-таки прийдете.
-так, я людина слова, тому не сумнівайтеся, прийду,-чую, що зачепив її словами про дотримання слова, але це і була моя задумка. Потрібно її подражнити і вона сама прийде, щоб довести мені свою чесність.
-добре, Поліно, от і перевіримо. До зустрічі у п'ятницю,- кажу, і чуючи таке саме буркітливе до зустрічі, вимикаюсь.
З обличчя не сходить легенька посмішка ні коли я йду у душ, ні коли готую сніданок, чи то вже обід, ні коли сідаю переглянути якісь папери по клініці. 
Чимось зачепила мене ця дівчина. Скільки їй? Двадцять п'ять, не більше?
Така красива, з почуттям гумору, очі такі темно-сині, мене вони зачепили. Коли ніс її на руках, майже не відчував ваги, вона така тендітна, на моєму фоні виглядає зовсім маленькою. Ну а може це я вигудів парубком ста вісімдесяти п'яти сантиметрів, і просто не звик бачити таких маленьких дівчат.
Мене ще по телефону вразила її боязнь стоматологів, спочатку думав, що дівчинка вирішила зі мною пограти, і просто прикидається, тому і всадив у крісло силою. Це дало змогу переконатися, що вона не жартує, і таки справді до паніки боїться стоматологічних кабінетів. Так страшно за неї стало, коли її почала накривати паніка. Забув навіть, де в кабінеті вода знаходиться, а потім ледве відкопав заспокійливе в аптечці. Я не впевнений, але мені здалося, що на неї найбільше подіяли мої обійми. Вона так віддано тулилася до мене, але, прийшовши до тями, побачила лише те, як я тримав її долоньки і своїх руках.
А як вона нападала на мене, це було щось. Поліна виглядала як справжня тигриця, але я то знаю, що ця тигриця перетворюється в полохливе боязке  кошеня, коли поблизу з'являється стоматологічне приладдя. Я домовився з нею про наступну зустріч,  для того, щоб допомогти їй позбавитися її страху. Жарти жартами, а мої руки мені ще знадобляться.
Тому я подався в інтернет, за порадами спеціально навчених людей, які мають допомогти Поліні подолати її страх. 
Як виявилося, людей з дентофобією багато, і причини їхнього страху бувають різні: від розповідей інших людей, і до власного, не надто приємного, досвіду. Причин Поліниного страху я не знаю, але  маю мету дізнатися. Психологи радять, не лікувати зуби таким пацієнтам одразу, а поступово іти з клієнтами на контакт і не лякати їх своїми діями чи словами. 
На своєму шляху я не зустрічав людей з подібним страхом, але я готовий вчитися і допомогти Поліні подолати її фобію. 
Для мене її страх безпідставний, але це ,напевно, тому, що я виріс в сім'ї стоматологів. Мої батьки були фахівцями цієї справи і я ще з дитинства мріяв піти по їх стопах. Пам'ятаю, як батьки брали мене із собою на роботу, і я годинами сидів в кабінеті, спостерігаючи за їхніми маніпуляціями. З роками моє дитяче захоплення переросло в серйозні наміри і я вступив на стоматологію. Після довгих років навчання, я працював у батьківській клініці, де, як губка, всмоктував методику і поради батьків, а згодом відкрив і свою. Тому в свої двадцять сім я власник стоматологічної клініки "Dentaline", яка займає не останнє місце на ринку. Відкрити її мені допомогли батьки, яким я завдячую всім. Вони для мене найрідніші люди, хоча в наших жила і не тече рідна кров. 
Батьки взяли мене з будинку малюка, де мене залишила моя біологічна мати ще зовсім немовлям. Моє дитинство було казковим, прийомні батьки намагалися дати мені всю свою любов і турботу, щоб я не відчував себе чужим. Їм це вдалося, я навіть ніколи і не думав, що я їм не рідний, навіть попри те, що у нас не було візуальної схожості. 
Коли мені було шістнадцять, вони розповіли мені правду. Тоді я плакав ,як хлопчисько, і сильно обіймав їх обох. Я не ображався на них, ні, я плакав від щастя, що вони мої батьки, хоч і не рідні. Але як показує досвід, рідна кров нічого не вирішує. 
З того часу ми стали ще ближчими і я часто до них навідуюсь. Мама завжди годує мене найсмачнішим стравами. Кожного разу на мене чекають мамині сирники, які я обожнюю. До батька я можу піти з будь-якою проблемою, і не думати, що мене ткнуть носом у помилку. Ми часто збираємо сімейний консиліум, де обговорюємо роботу, сім'ю і все на світі. 
Я завжди захоплювався  стосунками батьків. За свої двадцять сім років, я не чув жодної сварки в нашому домі. Тут завжди панували любов і гармонія. Ще маленьким хлопчиком, я казав, що хочу таку сім'ю як наша, і моя думка і досі не змінилася.