Розділ 3

Розділ 3

Ранок, а якщо подивитися у вікно, то вже  полудень, зустрів мене млявими зимовими промінчиками, які пробивалися крізь штори і ніжно пестили моє обличчя. Обожнюю зиму. Для мене ще з дитинства ця пора була особлива. Кожного року я з нетерпінням чекала на саме ці три місяці казки. Без сніговика не обходилася жодна зима, а бій сніжками був своєрідним бойовим хрещенням. 
Я народилася і провела дитинство в селі. Це було маленька село Львівської області, але для мене воно і досі наймиліше. Тепер я нечасто навідуюся туди, бо й досі боляче дивитися на пусту хатинку, де колись чувся татів сміх і мамині втішання. Це було моє місце сили до одного страшного дня, який я воліла б вважати страшним сном, але, на жаль, це жорстока реальність.
Це був ранок понеділка, батьки саме збиралися іти на роботу, але мені, пам'ятаю, було якось неспокійно, тому я довго-довго обіймала їх і просила залишитися сьогодні вдома, але вони не послухали. Батько запевнив мене, що все буде добре, і вони зовсім скоро повернуться, але цього не сталося. Невдовзі до мене прийшла наша сусідка ,баба Маша, яка завжди залишалася зі мною. Вона довго заспокоювала мене ,  говорила, що я просто не виспалася і відправила мене спати. Тоді я так і заснула в сльозах. Прокинулася від телефонного дзвінка. Страшного дзвінка. Слова жінки з лікарні і досі набатом б'ють у свідомості. Вона буденним голосом, ніби це звична для неї річ, повідомила, що батьків більше немає. Вони загинули. Мої найрідніші люди залишили цей світ і стали Янголам навіки. В них врізалася машина. Якийсь п'яний мажор врізався в них на під'їзді до міста. Йому звичайно ж нічого за це не було, але я на власні очі, заповнені слізьми, бачила вдоволене обличчя цього виродка в суді. Це обличчя довго з'являлося в моїх жахіттях, де я на власні очі бачила, як помирають мої найрідніші.
Далі все як у тумані. Брат повернувся з міста, де навчався на архітектора, чорний одяг, похорон батьків, обличчя лицемірних людей, які співчували, і говорили про розуміння. Але вони ніколи, ніколи не зрозуміють як це, коли ти в одинадцять  років втрачаєш дорогих тобі людей. Це ніби в тебе живцем відривають частинку серця, всі спогади заполонюють голову і ти готовий вити від відчаю, готовий лягти  на домовину і цілувати мертві обличчя дорогих серцю людей, але тебе відтягують чужі люди, бо вони не розуміють того болю. Ненавиджу, відтоді я ненавиджу похорони і цвинтарі. Перед очима і досі стоять картинки свіжих батьківських  могил, на яких ми з братом пробували позбутися хоч  частинки болю. Але у нас  не виходило. То був пекельний рік. В нашому домі знаходитися було нестерпно. Кожна картинка, дрібничка, ятрила рану, розбурхувала болючі спогади. Але  попри біль ми мусили жити далі. Нас атакували соціальні служби, хотіли забрати мене від останньої рідної людини, але Вадим не дозволив. Коли мене віддали під його опіку, ми переїхали в місто. Там братик прилаштував мене у школу, а сам змушений був підробляти, аби утримати нас двох. Наше горе нас зблизило, я старалася приходити зі школи і готувати йому   бутерброди, щоб коли він приходив стомлений після роботи і навчання міг перекусити. Ми часто сиділи в обіймах одне одного і говорили по душам. 
Пройшли довгі роки, а ми так і залишилися найкращими друзями. Ми одне для одного найдорожчі і найрідніші. Зараз братик має дівчину і планує зіграти весілля, на яке я напросилася завчасно. Вже давно пора, засидівся він у холостяках до тридцяти п'яти. З такими темпами старого пердуна ніхто не захоче.
Від сумних  спогадів мене відірвав настирливий дзвінок у двері. Накинувши халат на голе тіло, пішла відчиняти настирливій мусі, ім'я якій Вадим. 
-сестричко, мені здається, що ти давно не отримувала по причинному місці. Я тут сивію від переживань, а вона дрихне до полудня. Не можна телефон тримати при собі?
-не бурчи, а то взагалі на старого пердуна перетворишся завчасу,- обіймаю цього рідного буркутуна.
- на цей раз дупа залишиться ціла, але я попереджаю, на наступний раз прийду з різкою,- жартівливо супить брови імітуючи загрозу.
-ну добре, я виправлюся. Давай кави вип'ємо, ти ж не поспішаєш?- благально кліпаю очима, бо знаю, що засранець працює понаднормово. Він відкрив свою фірму і тепер велика цяця в мене.
-добре, вмовила, давай свою каву,- переміщуємося на кухню,-розповідай,як твій вчорашній похід до стоматолога? Зуби хоча б полікувала, чи лише під дверима постояла?- штовхаю його ногою під столом, від чого він розсипає каву. Задоволено спостерігаю за тим, як цей жартівник-самоучка  витирає скляний стіл паперовим рушничком.
-це щоб ти знав на майбутнє, що ображати молодших сестричок погано для здоров'я.
-це я вже зрозумів,-бурмоче, попиваючи каву.
-і ні, я вчора навіть у кабінеті побувала і на кріслі посиділа. Правда зуб залишився не вилікуваним, але я над цим працюю,-запізніло відповідаю на питання.
-як саме, читаєш мантри, аби зуб став здоровим?- знову хочу дати йому копняка під столом, але цей засранець підібгав ноги завчасно,- мене життя ,все-таки, чомусь вчить,- задоволено усміхається, на мій невдалий маневр.
-нічого я не читаю, я записалася на наступний прийом у п'ятницю,- насуплено відповідаю на його невдалий жарт.
-ну не дуйся,- підходить і обіймає за плечі,- ти в мене розумнимчка і все в тебе вийде. Я в тебе вірю, сестричко,-цілує у щічку  як у дитинстві,-а тепер мені вже час, бо де таке бачено, щоб бос на роботу не з'явився?
-іди вже, великий керівник,-також обіймаю його за шию,- люблю тебе, братику. 
Коли за Вадимом зачиняються двері, іду шукати свій телефон. Знаходжу його, як і думала, в кишені пальта. Переглядаю вхідні повідомлення, яких не так багато як дзвінків від Вадима. Відписую на повідомлення Наталі, яка напрошується на вечірнє вінішко і натикаюся на повідомлення з невідомого номера.
Невідомий:"Доброго вечора, як доїхали? "
"Ну не лякайте мене так, це ваш стоматолог" 
І таких повідомлень ще з десяток.
Сказати, що я здивована, це нічого не сказати. Невже Орест Степанович і справді так переживав?Як тільки така думка промайнула в моїй голові, екран висвітив невідомий номер.