Розділ 1

Розділ 1

От чому, коли я поспішаю, всі також кудись спішать. У мене так враження, що саме тоді, коли я безповоротно запізнююсь, всі згадали про термінові справи і давай їх виконувати, бо  ж останній день тижня, а терміни горять.
Я ж вже підготувалася морально, навіть дихальні вправи не знадобилися, коли згадала куди сьогодні маю завітати, а тут таке западло.
Ви, напевно, подумали, що їду на страту, не менше, але це ще гірше, бо іду я.... до стоматолога. Мій біль і страх. Як згадаю - мурашки по шкірі. 
"Що там такого страшного?"- запитаєте ви. 
Для когось може і нічого, але для людини, яка мала такий собі досвід у стоматолога, зайти в кабінет - це вже великий подвиг. 
Та я би вже може і зробила б цей подвиг, але ж ні, я застрягла в пробці, і тепер лише думаю, як розстрягнути.
Простоявши тут ще хвилин сорок і постарівши до сивого волосся нарешті під'їжджаю до клініки. Колінця помітно тремтять, а ноги стають ніби вата.
Клініку, а заодно і стоматолога, мені порекомендувала Наталя- подруга ще з університетських часів, яка пройшла зі мною Рим Крим і мідні труби. Вона, як ніхто, знає про мій страх всіх цих бор-машинок. Коли мене позавчора болів зуб, то вона, як справжня подруга, прийшла мені на допомогу і саме тоді від неї прилетіла рекомендація  "красунчика, який   вліпить мені  пломбу не встигну пікнути". Смішна вона, ніби не знає, що голос в мене поганенький, пищати точно не буду, а от руку відкусити можу. Ну це я так, для опису своїх можливостей. Мені вже шкода цього "красунчика", коли вчора записувалася, попереджала оксамитовий чоловічий голос  про свій страх, але він запевнив, що все буде добре, і щоб я не хвилювалася, ніби це просто, як два плюс два. Аякже, слухаюсь і підкоряюсь. 
Все, вдих, видих, хвіст пістолетом і вперед по біленьку посмішку.
Але і тут моя вдача дає мені копняка і на мене налітає щось тверде. А точніше хтось. Про це я дізналася, коли відкрила очі  долетівши до землі. Від несподіванки я боляче вдарилася долоньками об асфальт і з них тепер срчилася кров. Я вже встигла проклясти всіх винних, але міцні руки підхопили мене за талію і поставили у вертикальне положення.
Мене акуратно поставили на ноги, але голова від різкого руху закрутилася, тому ноги ще мене не тримали. Вилаявшись,цей хтось дбайливо взяв мене на руки і, відкривши двері клініки ногою, заніс мене до приміщення. До мене потроху повертається свідомість і я вже можу бачити гарний передпокій у світлих тонах. Під стінами стоять диванчики, на одному з них я зараз і "відпочиваю", поки мій рятівник кудись зник. За мить він так само раптово з'явився вже зі склянкою води.
-вибачте,  сподіваюся Ви не сильно забилися, я випадково на Вас налетів, просто не бачив нічого і нікого на своєму шляху, коли поспішав на роботу.
Я бачила каяття і співчуття в його очах 
-ну, тут ми з Вами схожі, я теж поспішала, правда не на роботу.
-ще раз прошу вибачення,-він подивився прямо в очі,-а тепер давайте оглянемо ваші поранення, я все-таки лікар, тому зможу зробити для Вас хоча б це.
А й справді, крім долоньок, з колін також сочиться кров і поки я розглядала задані моральні збитки, мій горе рятівник звідкись узяв аптечку(дійсно, звідки в клініці взятися аптечці, це ж несумісні речі) і, всівшись біля мене, приступив до моїх колін, а потім і до рук.
-от і все, рани оброблені, тому вашому життю нічого не загрожує,-подарував мені білозубу посмішку і підвівся з дивану. Поки він обробляв рани, я встигла його порозглядати. Блондинисте волосся коротко пострижене, сірі очі, гострі риси обличчя, які роблять його вигляд мужнім. Тіло ідеально складене не одним походом до спортивного залу, але мені найбільше запам'яталося посмішка.
-ви вибачте, але я мушу йти, до мене на прийом вже п'ятнадцять хвилин як мала прийти пацієнтка, але вона чомусь запізнюється.
І тут я згадала, куди так поспішала. Різко схопилася з дивана, і мій низький гемоглобін нагадав про себе чорними плямами в очах. Сяк-так прокліпавшись поспішила попрощатися з цим чарівним чоловіком.
-дякую за допомогу. Я теж поспішаю, до нашого зіткнення я саме спішила на прийом до стоматолога. Ви не підкажете де знаходиться кабінет Ореста Степановича? Він десь у цій клініці.
Обличчя чоловіка прикрасила дивна посмішка, а потім він простягнув руку зі словами :
-Орест Степанович приємно познайомитися, а ви, я так розумію, саме та пацієнтка, яка погрожувала відкусити мені руку через свій страх стоматологів?
Мені здалося, що я почервоніла до кінчиків волосся. Коли казала це оксамитовому голосу було зовсім не соромно. Я просто ляпнула тоді, не подумавши, залізний аргумент, як мені тоді здавалося. З його вуст це звучить соромно і смішно водночас.
- так, це я власною персоною,- засунула сором'язливість подалі і впевнено відповіла,- Поліна,- потиснула його масивну теплу долоню.
-ну що ж, Поліно, якщо ви вже тут і ми познайомилися прошу в кабінет,- показав рукою на кабінет позаду себе.
Я ковтнула клубок у горлі, який заважав говорити і несміло промовила:
-може не треба? Ви знаєте, мене вже нічого і не болить, я, напевно, піду,-і несміло позадкувала до дверей, але мене різко схопили чоловічі руки.
-ні, ну так не піде, давайте Ви ,для початку, лише озернетеся в кабінеті, я якраз ремонт недавно робив,- заговорив як до дитини, яка не хоче йти до стоматолога,- і ми сьогодні нічого страшного для вас робити не будемо. Як вам така ідея?
Я несміливо кивнула головою, в душі відчуваючи ледь не панічний страх. Але чомусь руки Ореста Степановича на талії трохи заспокоювали. Він легенько підштовхнув мене до дверей і ,відчинивши їх, так само підштовхнув мене всередину. Я відчувала себе маріонеткою в руках лялькаря. Все тіло ніби паралізувало і я нічого не могла зробити.
- почувайтеся як удома, і не треба так тремтіти. Я не кусаюся, ну хіба трошки,- знову ця посмішка,- і тим більше нікого тут не катую, так що, проходьте, не соромтеся.
Взяв мене як малу дитину за руку і посадив на стілець біля стола. Тоді взявся знімати моє пальто, яке поклав на вішалку біля дверей. Тремтіння поступово проходило, тому я мимоволі почала розглядати кабінет. Білі стіни, меблі, також в білому кольорі, два чорних стільці, велике вікно, а біля нього саме і стоїть мій персональний метод тортур - стоматологічне крісло зі всякими бурами. Збоку від крісла я побачила міні тумбочку з маленькими шухлядками. Про їх вміст я воліла не думати.