7

  Ось уже майже місяць як Лідія та Денис почали жити разом. Ольга Михайлівна після обстеження та профілактичного лікування поїхала до санаторію у Карпати. І Ліда змогла полегшено видихнути, оскільки зникла потреба розриватися на дві лікарні.

  Денис виявився не тільки ніжним та турботливим чоловіком, а ще й справжнім другом, з яким було легко та цікаво спілкуватися. Він чудово відчував, коли потрібно бути поряд, а коли краще залишити кохану на самоті. Каву зранку до ліжка він не приносив і Лідія була йому безмірно вдячна за це, адже не розуміла як можна пити хоча б воду, перш ніж почистити зуби. А ось смачними стравами зустрічав щовечора.

  Чоловік неперевершено готував піцу, тісто якої ніколи не пригорало, і було помірно м’яким. З тонкого шару тягнувся сирний дух, а запечена салямі пускала сік на солодкий червоний перець, який блискотів від цього ще більше. Золотиста скоринка хрустіла у роті, а пальці завжди ставали масними та ароматними. Запивали зазвичай таку вечерю прохолодною колою з кубиками льоду або келихом світлого пива у вихідний.

  Мабуть єдиним недоліком Короленка було тільки те, що він не працював і навіть не намагався знайти роботу. Більше того, жодної мови про це не заводив. А Лідії чомусь було дуже незручно розпочинати цю тему. Вона боялася звинувачень у власній жадібності, що виглядатиме так, ніби дорікає йому за шматок хліба. Зрештою, вони не бідували. А той факт, що жінка багато працювала, так Денис чи погоня за грішми були до цього непричетними, просто вона звикла жити у такому ритмі зі студентських років. Але чому ж тоді так муляло чоловіче безробіття…. Невже на генетичному рівні підіймався інстинкт, який мигав тривожною червоною кнопкою з написом: «Чоловік – добувач»?

  Жінка не могла знайти відповіді на ці питання і аби не заганяти себе у глухий кут, який часто буває ще й гострим, штрикаючи у спину болючими холодними сумнівами, вирішила не акцентувати на цьому увагу.

— Які плани на завтрашній вечір? — Поцікавився Денис, розминаючи її плечі після складного робочого дня. — Підемо кудись чи хочеш залишитися вдома?

— Вдома. Не хочу нікуди.

— Зрозуміло. Значить святкового настрою у тебе немає… Шкода.

— А яке завтра свято? — Стомлено запитала вона.

— Велике. Рівно місяць як ми почали жити разом.

— Проба-а-ач, любий… Я так закрутилася на роботі, що геть втратила відчуття часу. — Погляд її був щирим та засмученим, а у голосі зазвучали нотки провини.

— Все добре, Лідуню! Про такі речі має пам’ятати чоловік. А не як в поганому анекдоті, коли жінка завжди з нетерпінням чекає на річницю з усіма атрибутами кохання та романтики, а її суджений не може згадати дату навіть під страхом смерті.

— Якщо хочеш, можемо вийти кудись. — Підтримала пропозицію жінка. — Дата хоча й невеличка, але дуже знакова.

— Будучи відвертим до кінця, я й сам хотів залишитися вдома. Якось не хочеться ресторанного шуму та галасу. Голодною зі мною ти не залишишся і вдома.

— Ніколи. — Посміхнулася вона.

— Просто дуже хотілося створити для тебе приємну святкову атмосферу.

— Ти створюєш її щодня. — Прошепотіла вона йому на вухо.

  Теплий пар осідав на мочці вуха, переростав у вологий туман, що вкрадався у мозок і заповнював там усе довкола. Витісняючи можливість думати та аналізувати, зважувати та контролювати, прогнозувати і втілювати. Він перетворював Дениса на полоненого воїна, маленького розгубленого хлопчика і першовідкривача з амбіціями загарбника майже одночасно. Всі ці стани настільки швидко змінювали одне одного, і від цього йому інколи здавалося, що Лідія дихає на нього димом заборонених речовин.

  Ці речовини текли в ній з народження, небезпечні та заборонені і тепер він знав їх смак. Куди там шкільному портвейну з папіросами. З того часу, як уперше залишився з Лідією, Денис Короленко осягнув найбільшу таємницю, що виникла на перетині жіночого та чоловічого світів: залежності в її звичному сприйнятті не існує. Не від алкоголю чи наркотиків, не від цигарок чи цукру. Це все якісь вигадки та маячня. Залежність може бути лише від жінки.