6

Від думок її відірвав дзвінок мобільного, що долинав з маленької шкіряної сумочки. Жінка поквапилася дістати його. Екран світився з написом: «Денис» і від одного лише слова сама Лідія засвітилася, ніби засяяла зсередини. Денис…Денис…. Якщо повторити це ім’я декілька разів, у роті навіть з’явиться солодкий присмак. Лідія Тернова була переконана, що як медик, знає про смакові рецептори все. Але виявилося, що як жінка вона дізналася вперше про здатність смакових рецепторів реагувати на ім’я коханої людини. Про це не розкажуть у виші.   

Коханий повідомив, що їх автобус вже прибув до платформи і вона поспішила на зустріч. Здавалося, за ті два тижні, що вони не бачилися, Денис став ще гарнішим: більш засмаглим та струнким, навіть вилиці на його обличчі стали гостро окресленими, такими, які бувають у красунчиків з рекламних роликів чоловічих парфумів. Поряд з ним, тримаючись за руку, йшла невисока літня жінка з сивими кучерями, що м’яко лягали на плечі.

Лідії Терновій подобалося сиве волосся. Точніше, їй подобалося, коли воно комусь пасувало і людина вміла його носити. Жінка неодноразово помічала, що сивина добре товаришує з перлами, чорними жакетами та бежевими кашеміровими светрами. Так, цей колір, з яким потрібно бути дуже обережним, може пасувати лише елегантним жінкам. Саме такою жінкою була Денисова матір.

— Вітаю Вас, Ольга Михайлівно! — Привіталася Лідія.

— Здравствуй, Здравствуй Лідонько, здравствуй, дівчинко! Скільки я вже тебе не бачила! Якою дорослою і гарною ти стала!

— Ви також виглядаєте пречудово, Ольго Михайлівно! Як завжди гідно, жіночно і витончено.

— Вибач, що сьогодні без квітів. Боявся, що вони зів’януть дорогою. — Вирішив втрутитися у жіночу розмову Денис.

— Які квіти, не переймайся! — Вона весело махнула рукою і кинулася до нього з обіймами.

Прийшло не менше тридцяти секунд, перш ніж вони зрозуміли, що обійми краще відкласти на потім.

— І так, не будемо гаяти часу. — Розпорядилася ділова Лідія, що за мить перетворилася із закоханої панянки на відповідальну і зосереджену лікарку. — Одразу їдемо до лікарні, Добров чекає на нас. А прогулятися містом чи посидіти у мене вдома ми зможемо й пізніше.

Денис з матір’ю не заперечували.

Лідія спеціально увімкнула в машині музику аби уникнути зайвих питань і побути на одинці зі своїми думками. Так, можливо це й не дуже ввічливо, але вона мала дещо обдумати.

І так, вона помітила, не дивлячись на залишки рожевої помади, що губи Ольги Михайлівни мали синій відтінок. Коли вона легенько потисла їй долоню при зустрічі, то відчула наскільки прохолодною є її шкіра. Ноги, хоча й були взуті в легкі літні сандалії, все одно виглядали налитими. Все це просто волало про серйозні проблеми з кровотоком і роботою серця. До того ж, беручи до уваги, що колеги з Кривого Рогу вже давно наголошують на необхідності оперувати, здається, справи у Денисової мами дійсно кепські… Проте, Лідія Тернова вирішила не залякувати жінку завчасно і дочекатися консультації з кардіологом.

На відміну від приватної клініки Лідії, де все йшло за графіком і в коридорах стояла відносна тиша, у міській лікарні все гуділо, ніби у вулику. Довгі черги зі стомленими людьми, телефонні розмови, в яких люди попереджали, що запізняться чи просили погодувати кота. Діти, які від нудьги й планшетного передозу хотіли всього й одразу: їсти, спати, поїхати на море й отримати айфона на Новий рік.

Лідія ніколи не розуміла, коли хтось казав, що не любить потрапляти до лікарень через запах ліків. Особисто вона не відчувала його ніколи. Він був для неї таким же звичним як і запах м’ятної пасти, кави, чаю чи будь-чого іншого, з чим людина зустрічається щодня і майже не відчуває. А ось запах втоми, очікування, нудьги, безнадії дійсно стояв коридорами настільки сильно, що його хотілося вивітрювати постійно, не закриваючи вікна навіть взимку.

Проте, як не дивно, вона продовжувала любити ці коридори, адже ними ходили справжні бійці, що боролися з недугами. І мова не лише про лікарів, а й про пацієнтів, які свідомо ставилися до свого здоров’я. Ще будучи практиканткою, молоденька Лідія Тернова поважала таких, які не лише покірно ковтали призначені пігулки, але й активно цікавилися тим, що викликало хворобу і як уникати наслідків від неї.

Особливо, якщо справа стосувалася літніх людей, яким набагато складніше змінювати звички, що закріпилися не одним десятком років. Коли дідусі відмовлялися від звичних папірос і починали легкі ранкові пробіжки парком, а бабусі нехтували улюбленим шматочком хлібом з товстим шаром вершкового масла аби з’їсти салат чи геркулеса на воді, Лідії розуміла,–  зціленню бути. Адже це свідчило не тільки про готовність людини кардинально змінити звичний образ життя, але й відповідально дотримуватися усіх рекомендацій лікаря. А це, в свою чергу, складало п’ятдесят відсотків успіху в боротьбі з переважною більшістю захворювань.

На зустріч їм швидкою ходою прямував усміхнений Олег Віталійович Добров. Високий, білозубий,коренастий, з настільки ідеальною формою черепа, що йому навіть пасувала стрижка «під нуль».

— Вітаю, шановне панство! Я так розумію, ви до мене?

— Привіт, Олеже! — Привіталася Лідія. — Це Ольга Михайлівна. — Представила вона жінку. — Саме її ти люб’язно погодився оглянути сьогодні.

— Прошу до мого кабінету, пані Ольго! — Запросив лікар.