— За зустріч!
— За зустріч!
Здавалося, навіть дзенькіт келиків звучав так же радісно і привітно, як голоси найкращих подружок дитинства. Лідія з посмішкою дивилася на рудоволосу тендітну жінку з виразними рисами обличчя:
— Як же я за тобою сумувала, Мар’янко! Чудово виглядаєш, до речі! Роки йдуть тобі лише на користь.
— І що, хіба не порадиш мені жодної підтяжки? — Лукаво запитала подруга.
Було в ній щось від справжньої лисички, якась вроджена хитрість, яка жодним чином не відштовхувала, а лише притягувала до себе як будь-яка маленька жіноча таємниця.
— Жодної! — Запевнила Лідія. — Ти – не моя клієнтка!
— Це лише питання часу. — Перебільшено зітхнула жінка. — А ось ти сьогодні як раз моя клієнтка!
— Я задоволена, що ти працюєш без скальпеля! Під нього мені зовсім не хочеться!
— Так-так! — Мар’яна демонстративно поклацала перукарськими ножицями. — У мене інші знаряддя праці. Вважай, місія у нас с тобою одна: нести красу в маси. А ось методи різні. Ти дієш радикально, а я надаю перевагу більш м’яким, фінальним штрихам: зробити зачіску, мейкап, манікюр.
— І ти робиш це чудово! Переглядала твої роботи в інстаграм, дійсно вражає. Мабуть, третину клієнток спершу варто направляти на твою сторінку, а не на операційний стіл.
— Ну, на ваш хліб ми не претендуємо, кесарю – кесарево.
Лідія знову розлила по келихам шампанське і проголосила:
— Вип’ємо за те, люба, що кожна з нас знайшла свою справу!
— За нас!
Мар’яна тонкими пальцями взяла шматочок апельсину і швиденько відправила його до рота. Цей фрукт неймовірно пасував їй. Не тільки зовнішньо, підкреслюючи колір волосся, але й немов відображаючи її соковиту та енергійну натуру. Лідія ще раз залюбувалася красою своєї подруги:
— Мар’янко, їж при чоловіках виключно апельсини, і не матимеш жодного браку уваги від них.
— Я й так не жаліюсь! А як твої справи на особистому фронті?
— Які там справи. — Махнула рукою Ліда. — Тут апельсинами за зарадиш.
— Хочеш сладких апельсинов? — Заспівала подруга на манер пісні Земфіри Рамазанової, простягуючи шматочок.
Ліда взяла його і з’їла з таким приреченим виглядом обличчя, ніби приймала отруту:
— Давай відкоркуємо ще пляшку і я вже нікуди не поїду, ну її ту зустріч!
— Нічого не ну! Що значить нікуди не поїдеш? Я тебе, між іншим, вперше побачила наживо через п'ятнадцять років тільки тому, що ти вирішила приїхати на цю зустріч однокласників. І зараз ти хочеш все змінити, навіщо?
— Розумієш, там Денис і взагалі….
— Зачекай. Зачекай. — Мар’яна від здивування навіть говорити почала повільніше. — Ти ж не хочеш, тридцяти двух річна жінка, бізнес вумен, власниця приватної хірургічної клініки, сказати, що боїшся йти на зустріч однокласників через якогось невдаху Короленка з кепським почуттям гумору?
— Це для тебе просто кепський невдалий жарт, а для мене це…такий сором, який з’їдатиме мене зсередини все життя.
— Зупинися, Лідуню, а то я скоро увірую, що ти закінчила філфак, а не медичний. Пройшло вже понад десять років, понад десять! Як взагалі можна пам’ятати якийсь дурнуватий випадок, що взагалі не має жодного відношення до сьогодення? Невже ти думаєш, що дорослі люди стануть тобі нагадувати про таку маячню?!
— Я не знаю.
— Ти поганої думки про людей. Просто заспокойся і довірся мені. Більше нічого не потрібно.
І вона, всадивши розчулену подругу до перукарського крісла, почала діяти. Діяти. Чаклувати. Творити. Її руки, швидкими, але легкими рухами літали над русявим волоссям Лідії, що донедавна було зібране у тугу сумну косу. Не дивлячись на те, що його ставало менше, воно починало виглядати більш об’ємним та живим. Мар’яна фарбувала окремі пасма, завертаючи їх у фольгу, мила та сушила феном волосся, яке грало новим благородним світлим відтінком, потім накручувала його на розігріту плойку і фіксувала лаком.
Мар’яна Бутенко дуже любила свою роботу. Якби гроші давали просто так, тільки за наявність гарних очей чи доброї душі, вона б взагалі працювала безкоштовно, виключно ради свого задоволення. Але, нажаль, життя диктувало інші правила. Прайс її невеличкої перукарні був доволі відчутним для кишень більшості мешканців міста, проте в першу чергу це пояснювалося тим, що вона, як професіонал, не звикла працювати на дешевих та неякісних матеріалах.
Лідія Тернова, не дивлячись на те, що перетворювала на справжнісіньких красунь шнобатих панянок з невиразними устами, сама яскравою зовнішністю не відрізнялася. І, що дивно, ніколи за нею не гналася. Вона була типовим прикладом чоботаря без чобіт. Інколи люди з її оточення, що були особливо гострими на язик, не забували їй нагадувати про це. Проте жінка ставилася до цих зауважень більш ніж спокійно і за серйозну критику не сприймала. Куди більше жінку б засмутило, якби питання виникали до її роботи.
Вона сиділа у кріслі повністю розслабленою, їй подобалося як над нею чаклують турботливі руки подруги. Проте на якийсь захоплюючий результат Лідія відверто не розраховувала. Ну що можна зробити з її вихідними даними? Маленькі очі, нібито й виразні, але невеликі уста, майже непомітні світлі брови. Тут при найбільшому, найщирішому бажанні цукерку не зліпиш. Хіба що скальпелем, з яким, у якості клієнта, жінка зустрічей всіляко уникала. А фарби-пензлики це так…ніби мертвому припарка.