1

  Усі події та люди, описані в романі, вигадані. Будь-які збіги з реальним життям випадкові.

  Лідії Терновій було приємно усвідомлювати, що у свої тридцять два роки  вона вже мала не тільки те, чого прагнула досягти: улюблену роботу та власне житло. А навіть й те, про що не наважувалася мріяти: власну приватну клініку пластичної хірургії.

  Дитинство Ліди минуло у Кривому Розі, поряд з мамою та бабусею. Батьки розлучилися незабаром після народження доньки і власного тата, високого чорнявого Ігора Андрійовича Тернового, дівчинка бачила лише на вихідні та свята. Ігор Андрійович був весь занурений у медицину та викладацьку діяльність. Його рідкі візити не відрізнялися особливим теплом та емоційністю. Автоматичним рухом долоні він гладив волосся доньки, простягав черговий подарунок і відсторонено цікавився її справами.

  Кмітлива Ліда помітила, що слухати про її маленькі незначні справи батькові докучає, а ось розповідати про власні, – навпаки. І дівчинка, без жодних хитрощів, лише з бажання привернути таткову увагу, вирішила цікавитися тим, що змушує його погляд сяяти. Так вона почала розпитувати його про всі тонкощі професії лікаря. З того часу, ляльок чи інші дівочі подарунки вона отримувала лише на Новий рік та день народження. Зазвичай Ігор Андрійович приїжджав з гостинцем на кшталт підручника анатомії чи іншого медичного посібника. Не подарував хіба що скальпеля, чим приємно вразив близьких доньки і уник негласного осуду у фанатизмі.

  Не сказати, що медицина цікавила дівчину як така, скоріше привертала увагу Ліди як єдиний канал для спілкування з батьком. Тому вона залюбки перечитувала усі татові подарунки, загалом не відчуваючи браку уваги чи прохолодного ставлення до себе. Її все влаштовувало. Врешті-решт не важливо про що говорити, важливо з ким. Але своїми поглядами поділитися з батьком Лідія не поспішала, знала, що він не розділить їх. 

  Життя дівчини було цікавим і повністю її влаштовувало років до п’ятнадцяти. Після чого померла мати. Ця смерть не стала ні для кого несподіванкою, оскільки жінка тривалий час страждала на хворе серце. І навіть всесильна медицина, на яку так покладався Ігор Андрійович, не змогла нічого змінити.

  Спочатку Ліда відчувала безкрайню порожнечу, що переповнювала її сутність, погрожуючи перетворити на беземоційну істоту. Батько намагався відволікти увагу доньки як умів: не власною турботою та теплом, а новими книгами та інформацією. І вона продовжувала читати їх, виходячи, непомітно для самої себе, з депресії та стану абсолютної байдужості до навколишнього світу. Це лише впевнило дівчину у бажанні вчитися на лікаря. І якщо до того у визначенні напрямку  були сумніви, то після вона остаточно вирішила обрати кардіологію.

  Лідія у жодному разі  не хотіла вступати до вишу, в якому викладав її батько. І, здавалося, Ігор Андрійович був навіть вдячний доньці за це рішення, повністю підтримавши її бажання отримати освіту у Києві. Але під час навчання плани дівчини несподівано змінилися, її повністю захопив світ хірургії, з часом саме естетичної.

  Після закінчення інтернатури вона не захотіла залишатися у столиці, яка за роки навчання так і не стала їй рідною, її другою шкірою. І вирішила повернулися ближче до рідних країв, вийнявши квартиру у Дніпрі.

  Тут і стався різкий поворіт у долі вчорашньої студентки. Зазвичай скупий на емоції Ігор Андрійович розчулено плакав і запевняв, що пишається Лідією як ніколи, каявся, що був черствим сухарем і не приділяв так необхідної їй уваги. Він навіть переоформив на неї квартиру бабусі, своєї покійної матері. І, що здавалося вже геть неможливим, подарував бізнес, приватну хірургічну клініку у Дніпрі. Сказати що дівчина була здивована, не сказати нічого. Звичайно, в глибині душі вона була переконана у батьківській любові, але щоб настільки… Все це нагадувало якийсь дивовижний сон чи казковий фільм. У житті так не буває.

  Їдучи за кермом вишневого кросовера, Лідія розмірковувала про те, що не осоромиться на зустрічі однокласників  через довгі п’ятнадцять років, які насправді промайнули надто швидко. Так швидко, що жінка навіть не зоглянулася, як у більшості її подруг та знайомих з’явилися власні родини. Вони одружувалися, народжували, розлучалися і знову одружувалися. І тільки Ліда, підсвідомо повторюючи модель батьківської поведінки, була вся у медицині та професійних звершеннях.

  Вона не була кар’єристкою, не мала нездорових амбіцій чи наполеонівських планів. Просто робила те, що вміла і без чого вже не уявляла звичне життя. Ставши повноправною власницею клініки, Лідія Тернова навіть думки не мала повністю піти в адміністративні справи, закрившись від пацієнтів у комфортному кабінеті. Організаційні справи та документи забирали багато часу, але відмовитись від змоги оперувати лікар вважала неможливим. Це ідентично тому, що художник, ставши власником арт-галереї відмовився б від написання картин. Чи можливо таке взагалі? Жінка була переконана, що ні.

  Особисте життя у Ліди не склалося. І справа зовсім не в тому, що завжди бракувало часу. Вона була переконана, що для кохання це не перепона, адже справжні почуття вимірюються не у кількості годин, проведених разом, а виключно у сприйнятті того, хто поруч. Можна проводити разом майже цілу добу і не відчувати нічого окрім втоми, роздратування та глибокого суму всередині. А можна знаходитися поруч лічені години і відчувати себе найщасливішою на всьому білому світі, щораз відкриваючи в другій половинці ті якості, які викликатимуть повагу і будуть змушувати закохуватися знову й знову.

  В кохання як щось абстрактне, що може існувати саме по собі, окремо від конкретної людини, Лідія Тернова не вірила. Тому вона ніколи не була переповнена передчуттям чогось надзвичайного, метеликів знизу живота чи очікуванням доленосної зустрічі. Вона спокійно зустрічала чоловіків, яких посилала їй доля і не менш спокійно з ними прощалася, навіть з якимось внутрішнім полегшенням від того, що все закінчилося.