18.

Темур  

Другий день вони переглядали записи з камер спостереження. Веніамін Мірановський знайшов зачіпки щодо своїх конкурентів, тож тепер треба було шукати далі по гарячих слідах. Поліції він не довіряв, бо підозрював, що інформацію зіллють кому не треба, а Темур, який якраз підставився, використавши зброю на завданні, виявився кандидатурою номер один.

Від постійного сидіння спина вже починала нещадно боліти, а пропущене тренування давалося взнаки. Їсти не забував лише завдяки секретарці — святій душі, яка опікувалася і ним, і хлопцями. На перекурах іноді писав Маргариті. Навіть якимось дивом устиг спіймати момент, коли вона затрималася на роботі, й попросив секретарку замовити їй їжу просто в офіс.

Ніч обіцяла бути без сну.

Зате під ранок, коли очі вже злипалися, вдалося нарешті знайти те, що хотів Мірановський-старший. Далі залишив усе на хлопців, дозволив собі поспати кілька годин і знову пірнув у записи.

До десятої ранку вже мав що показати замовнику.

Дорогою до його офісу навіть записав кілька голосових Маргариті. Щоправда, недосип давався взнаки: мало не пропустив червоне світло через вантажівку попереду. А тут іще й дощ почався, остаточно перетворюючи ранок на суцільне випробування терпіння.

У приймальні Мірановського його попросили трохи почекати й запропонували каву, від якої Темур відмовився. Третя чашка за ранок (ніч не рахуємо) — це вже було занадто навіть для нього.

До кабінету запросили хвилин через п’ять, що було просто нечувано швидко.

Веніамін Мірановський сидів за широким столом і був справжнім уособленням політика-багатія. Його статки останніми роками й справді помітно зросли, як і влада, якої й раніше було немало. А тепер він ще й вирішив стати мером міста.

Здавалося б, звичайний успішний бізнесмен.

Але Темур знав, що останнім часом цей чоловік сильно змінив підхід до справ, і справа була не лише у виборах. Уся ця епопея з викраденням дівчини, подруги його сина, та все, що відбувалося довкола цього, дедалі більше наштовхувало на думку, що щось тут не так.

Згадавши його сина, Темур подумав, що, попри величезну зовнішню схожість, загальне враження вони справляли майже протилежне. Мірановський-молодший усіляко намагався відхреститися від впливу батька та будь-яких асоціацій із ним.

Хоча, якщо говорити про критичні ситуації, коли хлопець брав справи у свої руки... У такі моменти й справді було важко не погодитися з тим, що вони батько й син.

Та якщо з молодшим можна було сперечатися, зі старшим Темур волів домовлятися. А ще краще — взагалі не ставати на його шляху. Бо часом це відчувалося майже як свідоме самогубство.

Перед Мірановським, у кріслі для відвідувачів, сидів інший чоловік років тридцяти з напруженим виразом обличчя.

— А ми з Гордієм якраз чекали на тебе, Темуре.

— Так, ще раз вітаю вас, Веніаміне Аркадійовичу.  

Він сів у крісло, на яке вказав Мірановський. Спина автоматично випросталася й одразу нагадала про себе болем. Відчуття було приблизно таке саме, як у молодшого офіцера перед вищим командуванням.

Темур подумки вилаяв себе за цю реакцію й змусив тіло трохи розслабитися.

— Ви з хлопцями добре попрацювали. Я приємно вражений. Сподіваюся, надалі ваша робота буде такою ж швидкою.

— Зробимо все, що від нас залежить, — кивнув він.

— Я не збирався зустрічатися з тобою отак особисто, але ти встиг саме на нашу розмову, тож... Думаю, можу пояснити деякі деталі сам.

Темур мовчки кивнув.

— У нашій попередній співпраці ти добре себе показав. Мені імпонує твоя швидкість ухвалення рішень і... вибір інструментів. Від когось іншого рішення стріляти по машині посеред міста я сприйняв би як дурість. Але з твоїм досвідом... — Мірановський ледь помітно всміхнувся. — Я люблю військових за чіткість роботи.

Темур промовчав. Натяк був прозорим. Проте він і так знав, що це використають проти нього. Власне, якщо вже є козирна карта...

— Буду гранично чесним. Я очікую від тебе й твоєї фірми допомоги в невеликих дорученнях на кшталт уже виконаного. І, що головніше... — він зробив коротку паузу, — твоєї особистої участі в охороні моєї родини.

Темур трохи напружився, але нічого не сказав.

— Мої охоронці мене влаштовують, але мій син Микола терпіти не може всі ці заходи безпеки. Проте так склалося, що тебе особисто він уже знає й дуже поважає. Зараз я планую повернути деякі старі борги. Мені треба, щоб, коли я дам знак, ти почав свою роботу й не відходив від нього, доки я не скажу.

Він знову зробив паузу.

— Загалом це більше пересторога, бо я не знаю, як усе може повернутися. Але зі свого боку... — Мірановський кивнув помічникові.

Той дістав із папки документ і простягнув Темуру.

Взявши кілька аркушів, він швидко пробігся ними очима. Погляд одразу зачепився за кілька пунктів, особливо за суму оплати.

Надто щедру.

— Тут не вказано строку.

— Тому що поки ми не можемо знати його точно.

Темур підняв очі від документів.

— Ви маєте розуміти, що після поранення я не можу працювати в такому темпі надто довго.

— Це враховано. Микола вже знає й погодився обмежити свої пересування, щоб полегшити тобі роботу. Більше того, активна фаза триватиме кілька тижнів, а після цього небезпека має знизитися. Для підстрахування підійдуть і твої хлопці.

Темур знову опустив погляд на контракт.

Намагався зрозуміти, як діяти. Пропозиція виглядала надто вигідною. І саме тому влазити ще глибше в ці проблеми не хотілося.

Великі гроші в його справі рідко платили просто так.

— Я читав про твій досвід у військовій сфері, — раптом продовжив Мірановський. — Незамінних людей немає, тому не буду розповідати тобі, що, окрім тебе, ніхто із цим не впорається. — Але скажу чесно. Я детальніше переглянув інформацію про тебе ще тоді, коли ти охороняв ту дівчину в моєму заміському маєтку. І у мене є дещо, що тебе зацікавить.