15.

Темур

Кафе належало одному з давніх друзів його родини, тож раніше він часто сюди приїздив. По суті, кілька реклайнерів тут купили саме за рекомендацією батька. І Темур частенько бував тут із племінницями чи іншими членами родини. Дівчатка обожнювали їхні поїздки в кафе на морозиво, а йому подобалося саме місце.

Спочатку ці крісла ще й неабияк рятували, коли сестри хотіли витягнути його «в люди», а сидіти подовгу на звичайних стільцях було некомфортно.

Раніше він не привозив сюди жінок на перше побачення.

Маргариту сприймав інакше. Не знав, чи складеться між ними щось серйозне, але після знайомства з її матір’ю й дівчатками уже не міг сприймати їх як чужих. Тому й поводився з нею особливо обережно. Не збирався вдавати із себе лицаря, але хотів давати їй простір для власних рішень.

До того ж досі не знав напевно, як вона почувається після операції.

Тому й пригортав її до себе несміливо, лише ледь торкаючись пальцями талії. І коли Маргарита сама потягнулася до нього за поцілунком, спершу стримав себе, обережно й м’яко торкаючись її губ.

Відчувши, що вона не хоче його відпускати, на мить здивувався, але потім уже впевненіше відповів на поцілунок. Наступної миті відчув, як її язик ковзнув по його губах, і поглибив поцілунок, сильніше притягаючи Маргариту до себе.

А через кілька митей вона тихо охнула й напружилася, що повернуло його до тями.

— Що таке? Я зробив тобі боляче? — схвильовано запитав він, уважно оглядаючи її.

— Ні! Точніше, не зовсім ти... Все добре. Але мені, напевно, краще присісти.

— Вибач, я забувся.

Темур дійшов з нею до крісла й допоміг зручно сісти, подав плед, а сам присів поруч навпочіпки й уважно вдивився в її обличчя.

— Як ти?

— Все добре. Просто, здається, мені досі не бажано не лише різко рухатися, а й збуджуватися, тягнутися вгору чи притискатися отак сильно... Врешті багато чого і все одразу, — вона тихо засміялася.  

— О... — він на мить завмер, не знаючи що сказати, а потім видихнув. — Але якщо почуватимешся погано, просто скажи. Я можу відвезти тебе додому. Навіть на руках віднести, якщо знадобиться, як принцесу, — спробував пожартувати.

— Ні-ні, все не настільки погано, — похитала головою вона. — Просто я розслабилася й піддалася емоціям. Вибач, що налякала.  

— Добре, — він підсунув стілець ближче й сів.

Якийсь час вони мовчали, а потім Темур знову запитав:

— Точно все добре?

— Так. Але думаю, що маю випити ще одну таблетку знеболювального. Перед зустріччю не пила, бо боялася бути сонною, але зараз розумію, що все ж варто.

— Звісно, випий. Принести води? І, можливо, тобі варто зняти взуття й сісти так, як буде зручно?

— За воду буду вдячна. А щодо взуття... якось не знаю...

— Тут майже нікого немає. А якщо переживаєш через мене — дарма. Я хочу, щоб тобі було комфортно, тому й привів тебе саме сюди. Сідай так, як буде найзручніше. Я зараз принесу воду, а ти поки влаштовуйся. Бо я вже почуваюся винним, що витягнув тебе сюди.

— Дарма, — м’яко усміхнулася вона. — Мені тут подобається.  

Маргарита  

Поверталися додому вже затемно. Таблетка подіяла не одразу, тож перші пів години Маргарита сиділа в кріслі, закутана в плед і підібгавши ноги. Темур сидів зовсім поруч, намагався її розважити й час від часу перепитував, як вона почувається.

Проте поступово біль минув. Чи то таблетка нарешті почала діяти, чи то допомогло розслаблення, але врешті їй стало настільки легше, що вона знову змогла жартувати й весело сміятися.

У якийсь момент Маргарита сама простягнула до нього руку. Пізніше вже й не згадала б, як саме це сталося й чому, але далі майже всю розмову Темур то ніжно гладив її пальці своїми, то переплітав їх між собою. Від цих легких дотиків по тілу раз у раз бігли мурашки.

— Ну от... Я доставив тебе додому, як і обіцяв. Чи бажаєте бути доставлені до квартири на руках, моя пані?

— Ні, побережемо твою спину, — широко усміхнулася вона.

— Як скажеш, — усміхнувся він, знову невагомо погладжуючи її пальці своїми.

На кілька митей вони замовкли, просто дивлячись одне на одного. І ця тиша здалася Маргариті настільки затишною, що додому хотілося ще менше.

— Дякую тобі за такий чудовий вечір. Я справді добре провела час. І за всю цю красу й затишок теж дякую. Це було надзвичайно.

— Я намагався догодити й підібрати для тебе особливе місце, де ти зможеш розслабитися й відпочити.

— Ні. Саме твоя присутність зробила це місце надзвичайним.

Він на мить завмер, а потім різко видихнув і знову вдихнув. Піднявши руку, провів кінчиками пальців по пасмах її волосся, трохи заправив їх за вухо й ледь торкнувся шиї. Маргарита здригнулася від задоволення, що теплою хвилею розлилося по тілу.

— Я мав би сказати тобі те саме, — прошепотів він, але раптом відсмикнув руку. — Дідько!

Сів рівніше, стиснув руками кермо, тоді знесилено відкинувся на спинку сидіння й повернув голову до неї.

— Якщо вже говорити, хто тут надзвичайний, то це ти. Чесно, ти мені неймовірно подобаєшся. І за інших обставин не знаю, чи зміг би стриматися й не забрати тебе зараз до себе, щоб тримати поруч до самого ранку. Вибач уже за відвертість, — тихо засміявся.

— І я чудово тебе розумію, — прошепотіла вона у відповідь.

— Але зараз...

— Зараз максимум для мене — це поцілунок.

— Можна? — він поглянув на неї так зачудовано, що Маргарита аж засміялася.

— Ну, без поцілунку на ніч я тебе точно не відпущу.

Важко було сказати, хто з них потягнувся до іншого першим, але від дотику його губ Маргариті захотілося мало не муркотіти.

Спочатку поцілунок був повільним і обережним. Вони ніби вивчали одне одного, ледь торкаючись губами, але вже за кілька митей ця обережність почала зникати, а сам поцілунок знову перетворився на вихор, який затягував їх обох.