13.

Маргарита  

Наступний день минув напрочуд тихо. Маргарита майже весь час провела вдома, чесно виконуючи обіцянку відпочивати. Після операції тіло все ще нагадувало про себе: час від часу неприємно тягнуло низ живота, різкі рухи одразу відгукувалися дискомфортом, а втомлювалася вона значно швидше, ніж звикла. Варто було трохи довше походити квартирою — і вже хотілося знову прилягти. 

Спочатку це дратувало. А ще дратувало, що руки часом самі за звичкою тягнулися до ноутбука, а в голові починав складатися список того, що можна було б «швиденько зробити», щоб потім було легше, коли повернеться на роботу. Але потім вона згадувала слова лікаря, слова Темура — і, що найдивніше, таки слухалася. 

Темур час від часу писав. То запитував, чи не стало їй гірше, то цікавився, чи вона нарешті поїла, то нагадував відпочивати. Одне з повідомлень змусило її пирснути зі сміху, коли він, переконавшись, що вона знову намагається щось робити, написав: 

«Ти точно розумієш значення слова “лікарняний”?» 

Маргарита тоді мало не відповіла щось колюче, але натомість лише усміхнулася в телефон. 

До вечора кілька разів ловила себе на тому, що відкриває переписку з Темуром, хоча нових повідомлень ще не було. Один раз навіть роздратовано відклала телефон убік, наче той був винен у тому, що вона тепер чогось чекала. 

А вже наступного дня почувалася вже помітно краще. Дискомфорт залишався, але став терпимішим, слабкість, що так сильно її бісила, потроху відступала. І нарешті бажання вибратися хоч ненадовго з квартири стало сильнішим за бажання лежати й шкодувати себе через власний стан. І тепер пропозиція Темура сходити на побачення ставала навіть більш привабливою.  

Темур ще кілька разів перепитав, як вона почувається, й окремо нагадав, що ніяких подвигів від неї не вимагатиме. 

«Забудь про підбори і краще вдягни щось зручне, на кшталт спортивного костюма», — прийшло від нього повідомлення.  

Відкривши шкаф, вона з недовірою оглянула те, що мала у матері. Такого от спортивного одягу для виходу кудись вона вже давно не мала, але після пошуків щось віддалено подібне таки знайшла. Не спортивний костюм, але й не джинси. Щоправда, при погляді на себе в дзеркало виникла думка, що так останніми роками хіба що до магазину біля дому збиралася. Але сил на щось чарівне не було. Хіба легкий макіяж наклала.   

Темур під’їхав на машині вчасно, але написав, що без проблем почекає, якщо потрібно. Наверх вона попросила його не підніматися, бо дівчата й мати теж були вдома, а здіймати купу шуму через це побачення не хотіла. 

Мати й так дивилася на неї з хитринкою в очах. І хоча нічого не коментувала, відчуття було таке, що та все звідкись знає. 

Вийшовши з під’їзду, вона одразу побачила Темура біля машини. 

Він теж помітив її, усміхнувся й кілька секунд просто дивився, поки вона підходила. А далі нахилився до відчинених дверцят машини й дістав звідти невеличкий букет. 

— Привіт! Виглядаєш чарівно. Вирішив ось підняти тобі настрій, — промовив він простягаючи їй квіти. 

Букет був простий і якийсь напрочуд живий: дрібні ромашки, сині квіти цикорію, кілька ніжних гілочок лімоніуму й світлі колоски декоративних трав. Щось у ньому нагадувало квітучий південний степ улітку, коли серед сухуватої трави раптом проступають сині, білі й жовті плями. Запакований він був у молочного кольору крафтовий папір із гарною білою стрічкою, аккуратно завязаною бантом.  

Виглядало гарно, сучасно, але чомусь від нього пахнуло дитинством. Літом. Тими букетами, які колись приносили додому просто тому, що вони були гарні. 

А потім у пам’яті раптом спливла нічна розмова і слова: «А я зійду за хлопця зі школи, з яким ти таємно переписуєшся вночі?».  

Щоки одразу потеплішали. 

— Дякую, — вона кивнула з усмішкою й обережно прийняла квіти. 

Темур відчинив їй дверцята і обійшовши машину сів на водійське сидіння. Подивився чи зручно вона влаштувалася і запитав: 

— Точно почуваєш себе нормально? 

— Так. Уже значно краще. 

— Добре. 

Маргарита машинально торкнулася пальцями однієї з тонких гілочок у букеті, який поклала собі на коліна.  

На душі було тепло. І відчуття виникало таке, наче вони знають одне одного багато років. Розмова то виникала сама собою, то знову стихала, але Маргарита жодного разу не ловила себе на бажанні терміново заповнити паузу. Тиша теж була затишною.