12.

Маргарита  

На балконі дув ледь відчутний прозолодний, але приємний вітерець. Більша частина міста вже спала, лише де не де у квартирах горіло світло.  

— Ти все ж таки вирішила відчути ситуацію на повну? — по шкірі ніби побігли мурашки, і чи це було через холод, чи через його голос, сказати було важко.  

— Ага! Точно! Як школярка прокралася з квартири на спільний балкон, доки мама спить.  

— Щоб поговорити з хлопцем, який тобі подобається? — тихо засміявся він у слухавку.

Маргарита завмерла, не знаючи, що відповісти, але наступної миті він продовжив:

— Вибач, жартую. Але ти справді мені дуже подобаєшся, тому вважай це легким фліртом.

— Ти мені теж, — несподівано для себе сміливо відповіла вона.

— Це радує, — знову почувся тихий сміх, але потім його голос став серйозним: — Як ти себе почуваєш? Зараз прохолодно, ти хоч накинула щось собі на плечі?

— Не переживай, усе добре. Хоча я й дійсно не зможу довго отак стояти на прохолодному повітрі. Та й краще б мені після цього прилягти.

— Тоді...

— Але все добре. Я просто піддалася почуттям, наче мені знову шістнадцять і попереду ціле життя.

— Воно й зараз у тебе попереду.

Вона зітхнула.

— Знаю... — І чомусь неочікувано для себе раптом запитала: — Ти... ти колись думав про смерть?

— Що?

— Ой, вибач... Дурне питання для колишнього військового. Забудь.

— Ні! Стій! Я... звісно, я думав. І бачив... Але чому ти раптом запитала?

Вона знову зітхнула. Вся веселість уже зникла, і тепер вона шкодувала, що піддалася імпульсу. Але вирішила бути чесною, якщо вже сама почала:

— Це через операцію. Я досі трохи на емоціях, вибач. Бо я злякалася. Сильно, — на якусь мить запала тиша, і вона додала: — Ох, вибач. Я завтра прокляну себе за ці відверті розмови.

— Ні, все добре. Твоя операція була настільки серйозною? Я маю на увазі причину.

— Щось таке... Лікарі сказали, що ми встигли в останній момент. І ще точно не відомо. Можливо, це була онкологія. Це... воно швидко переходить від поширеної хвороби до першої стадії... І я була така дурна, що раніше просто не думала, що таке може статися, багато чого ігнорувала... — вона схлипнула, але тут же спинила себе. — Вибач. Чогось мене прорвало. Погана з мене співрозмовниця зараз.

Кілька секунд він мовчав, а потім запропонував:

— Хочеш, я приїду зараз?

— Навіщо? — вона так здивувалася, що навіть сльози перестали набігати на очі.

— Обійму тебе. Якщо дозволиш. Я не дуже майстерний у словах, але я розумію тебе і дуже хочу підтримати... як можу.

— Ні... — вона хитнула головою, і на обличчі з’явилася широка усмішка. — Не треба. Маму розбудимо. Але мені вже тепло від твоїх слів.

На тому боці почулося зітхання.

— Я думаю, що скоро ліки подіють, і, можливо, я знову зможу заснути. Тому мені варто піти. Дякую!

— Добре. Надобраніч.

— Надобраніч.

Натиснувши «відбій», вона здригнулася від прохолоди, але з усмішкою подивилася на небо. Попри відсутність хмар, місто не давало побачити всі зорі, але й ті, що було видно сьогодні, були прекрасні.

Прокинулася зранку від шуму у квартирі — дівчата активно збиралися до школи. Десь у коридорі грюкнули дверцята шафи, хтось поспіхом шукав загублену річ, а з кухні долинали приглушені голоси. Під час такого спати далі було неможливо, але вона вже й не хотіла. Позіхнувши, обережно вмостилася зручніше й кілька секунд просто лежала, прислухаючись до звичного ранкового гармидеру.

Полежавши трохи, потягнулася до телефона. Незвично було бачити, що з роботи немає жодного повідомлення. Зазвичай ранок починався саме з них, де б вона не ночувала, навіть у вихідні. Хоч щось та обов’язково знаходилося: питання, документи, нагадування чи чергове «терміново». Але її бос, певно, вирішив залишити її у спокої принаймні на час лікарняного.

Це відчувалося майже неприродно.

Відкрила переписку з Темуром і відчула, як червоніють щоки. Ліки й ніч справді дивно на неї подіяли, бо, окрім усього іншого, наговорила йому вчора багато такого, що зазвичай сказати не наважилася б. Тепер було трохи незручно. Хотілося навіть по-дитячому сховати обличчя під ковдрою й удати, що тієї нічної розмови взагалі не існувало.

Але шкодувати не збиралася.

Він сам сказав, що вона йому подобається, то чому б їм, дорослим людям, не провести приємно час разом? Не робити із цього трагедію, не вигадувати зайвого наперед, а просто подивитися, що буде.

Життя навчило її, що, приховуючи себе й справжні думки, навряд чи знайдеш людей, які тебе зрозуміють. І якщо вже чоловіка лякає її поведінка, то нехай тікає одразу. Принаймні не доведеться витрачати на нього час.

Несподівано екран засвітився.

Прийшло повідомлення від Темура:

«Доброго ранку».

А за ним майже одразу ще одне:

«Сподіваюся, сьогодні ти почуватимешся краще».

Маргарита мимоволі усміхнулася й набрала:

«Доброго ранку. Я теж сподіваюся».

Відповідь прийшла швидко.

«Твоя згода піти на побачення ще в силі?»

Вона затримала пальці над клавіатурою лише на кілька секунд.

«Так, але побачимо, як буду себе почувати».

«Само собою».

Спогад про вчорашню розмову на балконі все ще додавав незручності, але, попри це, настрій піднявся. Вона ще раз перечитала кілька останніх повідомлень і тільки тоді відклала телефон.

Спроба встати нагадала про недавню операцію. Низ живота неприємно потягнуло, тож довелося рухатися повільніше, ніж хотілося. Однак почувалася вона вже значно краще, і навіть це тішило.