10.

Маргарита

«Напиши мені, о котрій тебе завтра випишуть, як тільки зможеш. Я вже домовилася, тебе заберуть».

Маргарита зніяковіло дивилася на екран смартфона. Скільки не доводь мамі, що вона вже доросла дівчинка, — усе одно! Хоча, з іншого боку, вона сама мала дочку й чудово могла зрозуміти материнське занепокоєння. Могла. Але внутрішній супротив залишався.

«І не вздумай мене ігнорувати! Я вже домовилася, соромно буде перед людиною. Побережи моє серце!» — прийшло наступне повідомлення від мами.

Зітхнула. Ну отак завжди. Але, якщо чесно, після операції сил зовсім не було, і вона навіть була вдячна мамі за цю допомогу.

Щоб не нервувати, зайняла себе справою і поскидала речі в сумку. Піднімати важке їй не можна — лікар наголосив на цьому кілька разів: 2–3 кг, і все. Але хто ж понесе сумку, як не вона сама? Зітхнула, сіла. Ще хвилин десять — і можна буде йти за підписами на виписку.

Завібрував смартфон.

Глянула й здивувалася — телефонував Темур.

— Добрий день, — відповіла через кілька секунд. — Темуре Андрійовичу, я сьогодні не на роботі, зараз у відпустці. Щось термінове?

— Знаю, в якій ти «відпустці»! У якій ти палаті?

— Що? — вона аж завмерла на мить, не розуміючи, про що він.

— Твоя мати попросила забрати тебе з лікарні після операції. Я стою біля входу в корпус. Яка у тебе палата?

— Але я можу спуститися...

— Палата! Рито, скажи, де ти!

— Відділення гінекології, третій поверх, тридцять п’ята палата.

— Зараз буду, — відповів і натиснув «відбій».

Вона здивовано подивилася на екран. Усередині піднімалося роздратування, яке через моральну втому й болісні відчуття внизу живота переходило в бажання влаштувати істерику. От прямо тут. Але вона глибоко вдихнула, видихнула й нагадала собі, що цей чоловік не винен у тому, що її мама занадто переживає й змусила його приїхати. Поплакати можна потім вдома. Можна навіть побити кілька чашок. Від думки, що можна кинути у стіну пару тарілок чи чашок, стало трохи легше. Правда, прибирати після цього не хотілося. Але з тим уже щось можна буде придумати.

У двері палати обережно постукали, а потім зазирнув Темур у білому халаті, накинутому поверх одягу.

— Привіт! — він оглянув велику палату на п’ять ліжок, на двох із яких зараз спали жінки.

— Я думала, ти вже не привітаєшся, — не втрималася вона, але зітхнула. — Вибач, що моя мама тебе смикнула. І дякую, що приїхав. Я зараз маю забрати кілька паперів і можемо їхати.

Він обурено глянув на неї, потім похитав головою.

— З якого кабінету маєш забрати?

— Тут, далі по коридору.

— Ходімо.

— Але ти можеш почекати внизу...

— Рито, — він зітхнув, наче мав вкотре повторювати прості істини, — я вже тут, тому йдемо разом. Мене ніхто не змушував, я приїхав по добрій волі. І якщо ти ще й опиратимешся моїй допомозі, ми витратимо більше часу й сил.

— Добре, — видихнула вона й повільно підвелася з ліжка.

Чоловік окинув її стурбованим поглядом, але нічого більше не сказав і просто відкрив двері ширше, зробивши крок убік.

Темур

Із самого ранку почувався нервово — кілька разів гаркнув на хлопців, щоб ті прискорилися. На потрібну годину примчав до лікарні, припаркувався й пішов до корпусу. Набрав Маргариту й... розумів, що можна було м’якше, але не виходило. Було неприємно, що вона відповіла так, наче, окрім роботи, їх нічого не пов’язує. Було обурливо чути про «відпустку», наче вона засмагає десь на сонечку. І, зрештою, чому її не забрав той чоловік із міського свята? Чи хтось інший з її друзів? Питань було багато.

Обурювало і те, що вона не берегла себе й відмовлялася зайвий раз прийняти допомогу. Але ще сумніше було те, що вони справді мало знайомі й навіть колегами їх навряд чи можна назвати. А те, що він встиг потоваришувати з її матір’ю й майже подружитися з дочкою, до самої Маргарити стосувалося лише дотично.

Взяв себе в руки, допоміг отримати потрібні документи, підхопив її сумку й попрямував до ліфта.

— Точно все забрала? Більше нічого не треба? — спитав, коли вони підходили до кабіни.

— Так, — впевнено кивнула вона. — Я перевірила двічі.

— Добре.

У машині сиділи мовчки. Уже виїхавши з парковки, Темур запитав:

— Чому сама не зателефонувала й не попросила тебе забрати?

— Ми не настільки близько знайомі, щоб я могла відривати тебе від справ і ганяти через пів міста, щоб ти мене відвіз додому.

— І як би ти доїхала?

— На таксі.

Він невдоволено стиснув губи, а потім видихнув:

— Наступного разу, будь ласка, набирай мене, не соромлячись. Якщо сам не зможу, тебе заберуть мої хлопці.

— Але ж ми з тобою не настільки...

— До біса! Що ми маємо зробити, щоб стати «настільки» близькими? Хіба те, що я сказав тобі минулого разу звертатися до мене, не говорить про хоча б щось?

— Ну... — вона опустила очі. — Я просто не хотіла тебе турбувати. Як і когось ще загалом...  

А він якраз дуже хотів, щоб вона потурбувала саме його. Проте вголос вирішив цього не казати. Сказав інше:

— У тебе до коли відпустка?

— Відпустка до сьогодні, а потім тиждень лікарняного.

— Пішли зі мною на побачення через два дні?

Вона здивовано перевела на нього шокований погляд.

— Чи в тебе хтось є? — додав він, згадавши її обійми з іншим чоловіком на міському святі.

— Ні, немає, — хитнула головою. — А щодо побачення... Не впевнена, що я буду в стані кудись іти...

— Я придумаю таке побачення, що йти далеко не доведеться. І якщо почуватимешся погано — усе відмінимо.

Маргарита нервово стиснула руки в замок, але кивнула.

— Поговоримо про це завтра ввечері?

— Добре, — усміхнувся нарешті він, відчуваючи, як роздратування починає відпускати. — Ловлю на слові. Я наберу. Ти о котрій лягаєш спати?