9.

9.

Маргарита

— Мамо! Я сама собі куплю! Тільки гроші дай!

— Ох, починається... — зітхнула Маргарита, дістаючи гаманець із сумки. — Тримай.

— Чекай на мене тут! — вигукнула дівчинка й сама побігла до кафе, де продавалося її улюблене печиво.

— А де дякую? — услід гукнула Маргарита, але її вже не почули.

Пару хвилин спостерігала, як дочка розмовляє з баристою, аж раптом почула своє ім’я й, обернувшись, побачила, як до неї повільною ходою прямує її колишній чоловік.

— Андрію, ти вже тут!

— Привіт! — підійшов він і міцно її обійняв. — Я чув про операцію. Тримайся, усе буде добре.

— Привіт! І ти вже чув... А ти чого без підтримки? Чи вже такий здоровий?

— Ну без Каті теж ходити можу, просто треба час від часу перепочивати, — відсторонившись, він усміхнувся. — Але я б із радістю обперся на тебе.

— Скільки хочеш. Тобі б відпочивати в ліжку й одужувати, а не по спеці лазити.

— Не міг пропустити виступ доньки. Це важливо. А де Марійка?

— У кафе. Купує своє улюблене печиво, за яке деруть страшні гроші.

— І тебе залишила тут, щоб не слухати бурчання?

— Ага, не розумію, за що там така ціна. — Чоловік знову засміявся.  

— Чого тільки не зробиш для Марійки, — сказав, витираючи вологу, що набігла на очі від сміху. Спробував відійти від неї і, перевівши подих, обіперся на невисоку огорожу між тротуаром і дорогою.  

— А чому ти без тростини?

— У Каті в машині лишилася.

— Дурень гордий.

— Тато! — раптом вигукнула Марійка, вибігаючи з кафе. — І ти тут!

— Ну не міг я пропустити твій виступ!

— А де тітка Катя?

— Паркує машину. Скоро буде тут.

— А діти? — тихо спитала Маргарита.

— У бабусі. Катя сказала, що їй одного кволого мене із вибриками вистачить, — і, нахилившись до її вуха, додав: — Це вона ще не знає, що ми обидва такі здорові, що аж світимося. — І вже голосніше продовжив: — Але якщо що, ти завжди можеш на нас розраховувати.

— Ой, — відмахнулася вона.

— Мамо, а он то не дядько Темур? — вигукнула Марійка.

— Де?

— Он, якраз перейшов дорогу й завертає за будинок. Темуре!

— Йому не чутно через машини. Не кричи. Він нас уже не почує.

— Шкода...

— А хто це? — з цікавістю спитав Андрій.

— Знайомий.

— Він дуже крутий охоронець! У нього навіть зброя є! А ще він захищав Марину з Романом, коли їх переслідували! І нас із Олесею вчив усяким прийомам!

— Ого, скільки всього я пропустив! — підняв брови чоловік. — І де ти з ним познайомилася?

— У Колі, коли він забрав нас до свого батька в будинок.

— Веселе у вас життя, — кинув він погляд на Маргариту.

— І не кажи, — трохи незручно посміхнулась вона і швидко перевела тему. — О! А ось і Катя. Пішли їй назустріч? — вона запропонувала колишньому чоловікові обіпертися на лікоть і той вдячно посміхнувся. До них з-за рогу наближалася жінка з довгим світлим волоссям, у милій квітчастій сукні й у широкому капелюсі.

Вони пройшли буквально трохи і наблизившись, Маргарита з щирою усмішкою вигукнула: 

— Кать, привіт!

— Привіт, Рито! Мені починати ревнувати? — запитала вона зі сміхом, весело стріляючи очима у чоловіка.

— Нііі, я з радістю поверну тобі твого чоловіка прямо в руки.

— Привіт, Машо! Не можу дочекатися вашого виступу. Коли він буде?

— Привіт! — кивнула дівчинка. — Уже скоро! Ми з дівчатами весь ранок займалися репетиціями!

— Чекаю з нетерпінням!

— Пішли тоді швидше, дівчата вже чекають!

Дорослі перезирнулися і Маргатита перша запропонувала.  

— Машо, може, ми тоді підемо вперед, а тато з Катею нас наздоженуть? А то ж нам напевно вже спішити треба.  

— Нууу... — кинула вона погляд на батька, але той кивнув, — добре. Нам ще треба вдягнути костюми...  

Катерина кивнула і швидко підхопила, підморгнувши дівчинці: 

— Не переживай, ми з твоїм батьком будемо чекати твого виступу біля сцени. Як найвідданіші фанати.  

— Окей! Тоді пішли швидше, мам.  

Маргарита усміхнулася, махнула рукою й попрямувала за дочкою. Пройшовши трохи вперед, побачила, як Темур сідає в припаркований між будинками автомобіль. Серце тьохнуло, і перехопило дух.

Тепер вона розуміла, про що колись говорила Марина. Вона таки закохалася. І тепер думки про нього дуже зігрівали.

Темур

Наступного дня заїхав до офісу, хоча у цьому не було критичної потреби. Після чергової перевірки роботи всіх систем та спілкування з працівниками зазирнув до приймальні. Як і очікував, Маргарити там не було — сиділа лише секретарка. Поговоривши з власником про справи, наче ненароком запитав, де його особиста помічниця, і почув:

— У відпустці.

Відповідь його трохи здивувала. Проте те, що дінка нарешті вирішила трохи відпочити було добре.  

Робота швидко відволікла його думки від цієї теми, і коли отримав черговий дзвінок, був дуже здивований, побачивши, хто телефонує. Спочатку навіть не повірив, але телефон продовжував показувати те саме ім’я.

— Доброго вечора, Софіє Семенівно!

— Доброго, Тимуре! Вибач, що турбую. Я тебе не відволікаю?

— Ні, ну що ви, радий чути! Щось сталося? — запитав він обережно, не знаючи, як реагувати. Дійсно, він залишав їй свій номер, коли охороняв будинок Мірановського, але отримати дзвінок саме зараз очікував найменше.

— Ох, Темуре, навіть не знаю, як тобі сказати... — вона зам’ялася. — Чи маєш ти завтра годинку вдень? Хочу тебе про дещо попросити.

— Е-е... — він швидко поглянув на календар. — Думаю, що так. Щось із Марусею?

— Ні, з нею все добре. Тут Рита моя в лікарні на плановій операції...

— О, Боже! Щось серйозне? — спохопився він.

— Дещо... не можу тобі сказати деталей... Але хотіла б попросити тебе забрати її й відвезти додому після виписки. Вона, звісно, каже, що візьме таксі, але мені було б спокійніше.