7.

Маргарита

— Мамо, а Темур такий класний! Він навіть зброю з собою носить! І показував нам із Олесею кілька бойових прийомів, коли ми поскаржилися на хлопців зі школи.

— Тобто хочеш сказати, що тепер мене викликатимуть зі школи ще й за бійки?

— Але ж уміти захищатися важливо! І Коля так каже!

— Так, тут вони мають рацію. Але знаєш, що бити треба обережно?

— Мааам, ну ми ж не тупі! Нам усе це розповіли. І навіть показали, куди бити не можна ні в якому разі!

— Добре, добре, — зітхнула Маргарита, поправляючи волосся, що вибилося з доньчиної коси.

До них вийшла Марина, подруга, з батьками якої колись дружила її родина.

— А ми тебе вже зачекалися!

— Робота, не могла вирватися раніше.

— Ти виглядаєш зморено. Може, попросити знайти тобі роботу з менш напруженим графіком? Бо ти себе зовсім виснажуєш.

— Поки що ні. Але часом починаю думати про це.

— Дивися, зовсім себе заганяєш.

— А хто нещодавно працював на двох роботах і ще допомагав Миколі? І тепер каже мені, що я себе заганяю?

Марина ніяково всміхнулася.

— Ти ж знаєш, тепер у мене проблеми зі здоров’ям, і працювати, як раніше, я зможу не скоро.

— Мені більше подобається слово «ніколи», — підійшов до них хлопець, обійняв Марину за талію й ніжно поцілував у скроню. — Привіт, Рито!

— Привіт! То ти їй забороняєш працювати? — примружилася Маргарита.

— Та їй заборониш... — хлопець похитав головою й розсміявся. — Я лише проти кількох робіт одночасно. Особливо зараз, коли її вже хитає після двох годин за комп’ютером.

— Ну тут не посперечаєшся, — усміхнулася Маргарита й поставила босоніжки на стійку. — Чим будете частувати гостей?

— Твоя мама наготувала стільки всього! Але мушу попередити — за кілька годин приїдуть Олесь із Денисом, і в домі стане ще голосніше, — засміялася Марина.

— Ага, дівчатка вже й так замучили бідного Темура, а тут узагалі з нього втрьох не злізуть! — фиркнув Роман. — Боюся, нашому Миколі доведеться доплачувати йому за роботу няньки.

— А де він сам?

— Спить. Вони з Темуром показували дівчатам якісь прийоми, і він просто заснув на дивані. 

Маргарита 

— Все ж таки не повністю ще відновився після поранення? Може, не варто було так його навантажувати?

— Та ні, якраз варто. Він на місці всидіти ніяк не може, то й знайшли, куди подіти зайву енергію. Всі задоволені. Навіть Темур не виглядає скривдженим. Скоріше — задоволеним своєю роботою.

— О так, — засміявся Роман. — Там дві такі віддані фанатки в нього з’явилися, що ще б задоволеним не бути.

За розмовою дійшли до кухні.

— Так, а де Тимура поділи? — мама Маргарити, Софія Семенівна, що стояла біля раковини, суворо на них глянула.

— І тобі привіт, мамо, — засміялася Маргарита. — Сумувала за тобою.

— Привіт, Риточко, — тепло всміхнулася та. — Я просто часом ніяк не можу загнати його за стіл. То в нього робота, то з дівчатами возиться, а то поїхав кудись і перехопив якоїсь гидоти дорогою. Господи, ці чоловіки...

— Ну все, перестань, — обійняла її міцно й чмокнула в щоку. — А то думаю він тебе вже боїться, от і не приходить на кухню.

— Ото я така страшна, що нагодувати його хочу, — пробурчала та. — Так, а чого ми стоїмо? А ну допоможіть накрити на стіл, а я піду ще раз покличу цього невгамовного працівника.

Темур

Ще раз пройшовся периметром і перевірив роботу камер. Загалом тут уже не було роботи, заради якої йому варто було залишатися особисто. Усе це й так виконували його хлопці, і перевіряти їх так часто не було потреби навіть за умов його особистої відповідальності перед Мірановським. Але якийсь сімейний затишок притягував так сильно, що не хотілося їхати й повертатися до своєї квартири, де завжди стояла гробова тиша, і занурюватися в паперову роботу.

Часом здавалося, що на війні було простіше. Там побратими, прямі накази, чітке розуміння, куди рухатися й що робити. Але він швидко відігнав від себе ці думки — на службу повернутися вже не міг після поранення й операції на спині. І так доводилося докладати чимало зусиль на тренуваннях, щоб підтримувати форму й уникати проблем із хребтом.

На порозі дому його перехопила насуплена Софія Семенівна.

— Так, молодий чоловіче, ходіть із нами їсти, а вже потім виконаєте всю свою роботу!

Було трохи дивно чути таке звернення у 42 роки, але приязне ставлення цієї жінки гріло душу.

— Так у вас там і так купа людей. Хіба місця стане? Я пізніше прийду поїсти, - про те, що за правилами він взашалі б не мав їсти тут з ними він вже мовчав. Бо цей аргумент був розтрощений ще за перших спроб відмовитися. 

— Місце я знайду всім. Стіл ми ще вчора розклали, тож там і більше людей поміститься. А ну, не вигадуйте! — пригрозила вона рушником, ну чисто як його покійна бабуся. Аж захотілося щиро засміятися, мов хлоп’я.

— Все, іду, іду, лише руки помию.

Привіт, мої любі читачі!

Рада вітати вас на сторінках цього роману. На жаль від сьогодні глави виходитимуть раз на два дні. Але я сподіваюся, що це не зіпсує вам враження від роману. Також буду дуже вдячна вам за вподобайки і, особливо, коментарі в процесі прочитання. Для мене це мега цінно! Дякую вам, що ви зі мною!

Ваша Еллі