6.

Маргарита 

Почувши про їжу, Темур насупився.

— Тобто ти нічого не їла зі сніданку?

— З вечері, бо зранку... мала йти до лікаря.

— Господи, так чого ти мовчала? Ідемо, — чоловік направився до кімнати, де лежала Марійка, зайшов і, взявши великий паперовий пакет, простягнув його жінці.

Зазирнувши всередину, вона побачила купу одноразових контейнерів із їжею й здивовано підняла очі на чоловіка.

— Я вирішив купити, поки відходив. Не знав, що тобі подобається, тому взяв кілька — якраз вам на два рази поїсти. Але все ж варто запитати у лікаря, чи можна твоїй доньці їсти це. Їжа ще тепла, але якщо охолоне, тут є невелика кухня для персоналу з мікрохвильовкою. Можна попросити, щоб вам усе це розігріли.

Маргарита все так само здивовано дивилася на чоловіка, а потім усміхнулася й кивнула:

— Дякую вам величезне. Скажеш, скільки я тобі винна?

— Ви двоє мені нічого не винні, — похитав він головою. — Просто захотілося від душі й щиро. Там на дні кілька йогуртів — їх краще одразу поставити у маленький холодильник біля ліжка. Узяв їх на десерт або на випадок, якщо Марійка не захоче чи не зможе з'їсти щось більш вагоме.

Маргарита не змогла відповісти нічого, але її зсередини захопила вдячність.

— Я маю їхати у справах, але прошу дати свій телефон.

Маргарита порилася в сумочці й простягнула йому візитку.

— Але це ж робочий номер?

— Він завжди зі мною, навіть коли я не в офісі.

— Добре.

Темур дістав смартфон, набрав номер із візитки, і в кишені Маргарити одразу почувся звук дзвінка.

— Набери мене, якщо щось знадобиться.

На ліжку заворушилася Марійка, тож Маргарита лише кивнула, поставила пакет на крісло й попрямувала до дочки. Тимур ще раз глянув на матір із дочкою і тихо вислизнув із кімнати.

Місяць по тому

Темур

Стояв посеред двору Мірановського й спостерігав, як із таксі виходить Маргарита. Він особисто визвався охороняти постраждалу дівчину та її сім’ю в маєтку можновладця. Хто ж знав, що то буде саме сім’я Маргарити? Марійку він упізнав одразу, а от дівчинка його не пам’ятала — що й не дивно, бо у день їхньої зустрічі вона проспала весь час, поки він був поруч. По словам лікарів та і самої жінки знав, що дівчинка тоді швидко одужала. 

Маргарита помітно здивувалася, побачивши його тут уперше, але перед сім’єю та друзями впевнено робила вигляд, що вони незнайомі. Це трохи бісило, але враховуючи, що до неї його тягнуло... Можливо, так було краще. Чомусь трохи було сумно. Але якщо раптом їм із Марійкою і потрібен буде чоловік у сім’ї, то точно той, що буде поруч постійно. А не як він, хто має роботу, з якої одного дня можна просто не повернутися. Ще на початку він розумів, що робота на Мірановського старшого навряд буде легкою. І так воно і виявилося. 

Його це вже не лякало — звик. А от жінки, особливо ті, що хотіли дітей і сім’ю, зазвичай не бачили в ньому того, з ким варто будувати сім’ю. Точніше сказати, довго не витримували його трудоголізму. Взагалі, він давно вже міг делегувати частину обов’язків і працювати менше, як зробив його партнер по бізнесу. Але вдома було порожньо, і якось він уже звик багато працювати.

А тут історія з переслідуванням подруги сина одного з найвпливовіших людей міста. Не очікував, що доведеться використовувати табельну зброю. За таке могли б і посадити, якби не зв’язки й слово Мірановського-старшого, яке в цьому місті важило багато. Неприємно це було, наче не він комусь ризиковану послугу зробив, а його із проблем витягнули. Насторожувало. 

Міг би вже й передати роботу своїм хлопцям повністю, але не хотів відмовляти собі у задоволенні спостерігати за сім’єю Маргарити й дратувати її своєю присутністю. З того дня вони мало спілкувалися. Офіс, де вона працювала, передав своїм спеціалістам, і потреби з’являтися там часто більше не було.

Літо було спекотним, і жінка часто носила сукні та спідниці, привертаючи погляд до привабливих ніжок. Попри всі сумніви він вирішив, що запросить її на побачення, як тільки завершиться історія з Мірановським і нервове напруження спаде. А її ігнорування тільки розпалювало цікавість і бажання дізнатися більше.

От і зараз пройшла повз нього, лише трохи кивнувши. Помітивши, що поруч нікого немає, він не втримався й підкреслено поважно зачепив:

— Маргарито, то я для вас пусте місце?

Вона розвернулася, і на її щоках з’явився рум’янець — явна суміш обурення й сорому.

— Але я ж вам кивнула!

— Я думав, що після моєї допомоги маю право хоча б на словесне «привіт».

— Темуре Андрійовичу...!

— Можна просто Темур. Наче ж уже на “ти” переходили...

— Темуре, я вам дуже вдячна за допомогу й не хотіла вас образити! Але...

— Мамо! — почулося позаду, й до них підбігла Марійка, одразу обійнявши жінку. — Ми вже зачекалися! Дядько Темуре, бабуся гукає всіх за стіл і сказала, що вас теж чекає.

— Дякую, сонечко, — тепло усміхнувся їй. Ці дівчатка з Олесею завжди піднімали йому настрій своїми витівками й питаннями. — Скоро підійду. Тільки ще дещо перевірю.

Маргарита мовчала, але було видно, що вагалася лише тому, що поруч стояла донька.

— Мамо, пішли, — потягнула її дівчинка за собою, і жінка слухняно пішла, кинувши на чоловіка невпевнений погляд.