4.  

Темур

Стояв біля входу до шкільного кабінету медсестри й чекав. У школі було досить гамірно, попри те, що хвилину тому вже продзвенів дзвоник. Діти, які запізнювалися на урок, кидали на нього зацікавлені погляди. 

Сам не знав, чому наполіг на тому, щоб піти з Маргаритою. Просто відчув, що треба, а інтуїція ніколи його не підводила — інакше б не залишився живим у часи військової служби.

З кімнати вийшла медсестра і він зазирнув у прочинені двері. Маргарита стояла, хмуро вдивляючись у листок у руках.

— Все нормально? — тихо запитав.

Вона підняла на нього стомлені очі, повільно кивнула й якось розгублено глянула на ліжко позаду.

— Мені сказали, що Марійка заснула після ліків лише недавно. Зараз її розбуджу, і ми поїдемо. Зачекаєте?

Темур кивнув і вийшов.

Через ще кілька хвилин у дверях з’явилася похмура Маргарита, але без дівчинки.

— Вибачте, — зітхнула вона. — Я не можу її розбудити. Ці ліки дуже на неї впливають, і після високої температури... Думаю, доведеться дати їй ще годину. Потім дочекаємося ще одну дівчинку й поїдемо додому. Я тільки заберу з машини ноутбук, щоб попрацювати тут і...

Якийсь час він мовчки слухав її вибачення й пояснення, а потім просто перебив:

— Не треба чекати. Я можу віднести вашу дочку до машини.

— Але їй уже одинадцять, і вона доволі важка...

— Для вас. Не для мене. Беріть її речі й поїхали.

— Але мені якось незручно, — знітилася вона.

Він зітхнув і зайшов до кімнати. На одному з ліжок лежала дівчинка дуже схожа на Маргариту. Темур кинув запитальний погляд на жінку, та рвано видихнула й кивнула. Він дістав з кишені ключі й простягнув їй.

— Тримайте. Відкриєте двері й машину.

— Добре.

Він легко підхопив дитину на руки.  Вона була трохи легшою за його племінницю Діанку, яку досі зрідка носив на руках, як принцесу. Сестра сміялася, що він занадто балує племінницю, але Темур любив ці моменти — вони віяли затишком.

Маргарита взяла речі й швидким кроком вийшла вперед, аби притримати двері. Дівчинка крізь сон глянула на нього, а потім знову заплющила очі. Біля машини довелося почекати, поки Маргарита розбереться з ключами.

Він обережно посадив дівчинку на спеціальне сидіння й пристебнув паском безпеки. Доки Маргарита обходила машину й сідала поруч із дочкою, він приклав руку до свого лоба, а потім до лоба дитини. Температура і зараз була досить висока.

— Щось не так? — запитала жінка.

— Коли поведеш її до лікаря?

Вона зітхнула.

— Думаю, зателефоную дільничому лікарю й просто дам їй ліки. А якщо стане гірше, викличу швидку.

Маргарита

Всю дорогу переживала, що Темуру важко тримати Марійку на руках. Довела себе до того, що руки тряслися й ніяк не могла натиснути потрібну кнопку на ключах від машини, ще й мало не впустила їх.

Чоловік посадив дівчину на спеціальне сидіння (Де й взялося? Може, він і сам мав дітей?) і пристебнув. Сівши поруч із дочкою, Маргарита перевела погляд на нахмуреного Темура,який усе ще стояв коло дівчинки.

— Щось не так?

— Коли поведеш її до лікаря?

Вона зітхнула, намагаючись зібрати думки докупи. Голова починала боліти від втоми, і думати конструктивно ставало все важче.

— Думаю, що зателефоную дільничому лікарю й просто дам їй ліки вдома. А якщо стане гірше, то викличу швидку.

Чоловік не відповів, але так поглянув, що стало ніяково. Наче вона ворог власній дитині.

Як у такому стані вести її до поліклініки? Там страшні черги! Може, викликати приватного лікаря додому, але ж це дорого. А раптом ліки подіють, і не доведеться мучити дитину? Думки починали розбігатися, і вона потерла перенісся, намагаючись хоч якось зібрати залишки сил.

— Болить голова? — спитав Темур, що вже сидів за кермом.

— Трохи.

— Дати таблетку? 

— А яка у вас є? 

Він мовчки нахилився до речового ящика і простягнув їй блістер. 

— Ой... Ні, тоді засну на ходу. Не треба, — вона вдихнула й видихнула, збираючись із думками. — Так, адреса...

— Зачекає. 

— Що? Тобто? - вона настільки здивувалася, що навіть не одразу зрозуміла, що він має на увазі. Стало навіть трохи не по собі. 

— Зараз повеземо її до лікаря. І це не обговорюється.

— Але ж у нашій поліклініці...

— Я відвезу в інше місце.

Маргарита спочатку хотіла заперечити. Їй треба було повернутися до роботи хоча б онлайн. Але потім... До біса роботу! Її донечці погано, а вона думає про роботу.

Дістала телефон і набрала повідомлення начальнику, пояснивши, що дитині зовсім погано, і вона має їхати до лікаря. Уже трохи часу якось викрутиться. Потім повідомила матері й Марині, що Марійку везе на огляд до лікаря, а Олеся ще в школі. Думки скакали, не даючи до кінця зібратися. 

“...Дійде додому сама. А ввечері я повернуся... Може, маму раніше з лікарні відпустять... Ох, чого ж воно все навалюється одразу?”. Хотілося просто закрити обличчя руками і так посидіти якийсь час. 

За думками не помітила як зупинилися біля будівлі приватної клініки.

— Зачекай, я зараз, — сказав Темур, вийшовши з машини й зникнувши за дверима.

За кілька хвилин він повернувся, підійшов до дверей з боку Марійки, відкрив їх і протягнув жінці ключі.

— Йдемо? — запитав, дивлячись на Маргариту, яка кивнула.

— Натиснути ось цю кнопку, — додав, показавши на потрібну, й кутик його губ піднявся вгору.

— Знаю, — буркнула вона, вихопивши ключі й виходячи з машини.

Чоловік вправно підхопив дівчинку й попрямував до дверей. Маргарита теж зачинила машину, і вони попрямували до клініки, де їх одразу зустріла привітна працівниця і провела до оглядової.