3.

Місяць по тому

Маргарита

Виходила від лікаря з розбурханими почуттями. Звісно, ще вперше їй призначили купу аналізів, які вона навіть встигла здати. Попри чергове перевантаження на роботі. Але результати виявилися не такими позитивними, як хотілося б. Лікар лише скрушно похитав головою й відправив на кольпоскопію, а разом із тим призначив ще купу додаткових аналізів і обходити мало не всіх його колег.

І як тепер дізнатися, чи це приватна клініка намагається витягнути з неї всі гроші, чи дійсно це все потрібно? Це було абсолютно невідомо. Але часу на іншу клініку Маргарита не мала. А домовленості з керівництвом щодо цих візитів до лікарів — узагалі окрема тема. Хоч бери  відпустку.

Сьогодні повернулася до офісу в поганому настрої через направлення на біопсію. Саме слово лякало, а його поява в її житті викликала неприємні мурашки по тілу. Лікар намагався заспокоїти, називаючи це пересторогою. Але яка до біса пересторога?

Прямо у дверях вона зіткнулася з Темуром. І щоб цей день уже точно не міг претендувати на звання хорошого, у цей момент зателефонувала вчителька зі школи. Просила приїхати й забрати дочку з уроків — у тої піднялася температура, а бабуся сьогодні була на крапельницях. 

Як тільки утрималася, щоб не кинути телефоном у стіну? Певно лише тому, що грошей на новий було шкода. Але кілька міцних слів таки вирвалося. Позаду хтось присвиснув. Обернувшись, жінка зітхнула. 

— Чого вам, Темуре Андрійовичу?

За два тижні вона вже призвичаїлася до цього чоловіка, навіть емоції потроху вщухли.

— Не думав, що така мила жінка, як ви, може вживати такі слова, — Темур усміхнувся,  але бачачи її реакцію швидко посерйознішав. — Щось сталося? Може, потрібна допомога?

— Ні, дякую, — похитала головою. — Просто неочікувані проблеми.

— Щось із вашою дочкою?

Маргарита відчула, як по спині пробігли мурашки.

— А звідки ви знаєте, що в мене є дочка?

— Маргарито Степанівно, безпека — це моя робота.  Інформацію я збирати вмію. Особливо коли ви голосно обговорюєте особисте з колегою.

Жінка підтисла губи, але промовчала, лише кивнувши.

— Прошу вибачити, — вона направилася прямо до приймальні, намагаючись не відволікатися на менш важливі речі. Дочка була на першому місці. 

Виходячи з офісу через кілька хвилин, Маргарита знову натрапила на Темура на парковці.

— Вас підвезти? — запитав, докурюючи сигарету.

— Не треба, я викличу таксі.

— Його ще чекати треба. Час пік не закінчився. Зі мною буде швидше. Все одно в місто їду.

— Це майже за містом, — похитала головою.

— Ну то й що? У мене є трохи часу. Сідайте.

Маргарита зітхнула й глянула на додаток. Мінімальний час очікування таксі — 15 хвилин. Водій, що погодився після довгих спроб, явно ще довозив іншого пасажира. Надто довго. Останні тижні вимотали  її настільки, що хотілося хоч на мить відчути чиюсь турботу. Навіть якщо цей виглядатиме як допомога дібратися до місця швидше. Вона не знала цього чоловіка добре, але поки він показував себе переважно з хорошої сторони... Врешті наважившись, вона сіла в машину, одночасно відміняючи виклик таксі. 

На вулиці було жарко й машина встигла нагрітися, але Темур одразу увімкнув кондиціонер і рушив, вже по ходу звертаюсь до неї:

— Давайте адресу.

Якийсь час їхали мовчки. Маргарита прораховувала в голові, що треба зробити і боролася з нав’язливою думкою, що можливо  він міг би зачекати пару хвилин і відвезти їх із дочкою додому. Але чи варто посити малознайомого чоловіка? Чи краще викликати таксі?

— Ви нервуєте? Щось серйозне сталося? 

— Що? — аж здригнулася, коли його голос вирвав її з думок.

— Ви так мнете ручку сумки, що я сам починаю нервувати.

— А, ні, що ви! Тобто так, дещо сталося, але... Я безмежно вдячна за вашу пропозицію. 

Незручна тиша наповнила салон. 

— Я, напевно, маю вибачитися за нашу першу зустріч... - почав він через деякий час.

— Тоді й я маю вибачитися, бо, можливо, була грубою.

Він кивнув, і знову настала тиша. Маргарита відчула себе ще незручніше і спобувала зконцентруватися на тому, що було за вікном. 

— То що сталося з вашою дочкою?

Маргарита зітхнула. Здається, цього їй таки було не уникнути. 

— Зателефонували зі школи. У неї висока температура, а моя мама на крапельницях і не зможе забрати дівчаток. 

— У вас дві дочки?

— Одна.

— Тоді чому дівчат?

— Це допит? — ситуація ставала все більш напруженою, але попри це їй раптом захотілося сміятися. Вони якраз зупинилися на світофорі, і Темур, глянувши на неї раптом широко усміхнувся і підняв долоні вгору, наче показуючи, що він здається.

— Вибачте, професійне.

— Ви завжди збираєте інформацію про всіх навколо? 

— Ні, — з усмішкою похитав головою чоловік. — Тільки про тих, хто мене цікавить. 

Попри дивність ситуації, Маргарита відчула, як запалали щоки, але чоловік вже уважно дивився на дорогу. Опанувавши себе, вона швидко нагадала собі, що його цікавість лише професійна. 

— Далеко живете від школи? - продовжив він свій “допит”.

— Квартира матері за кілька вулиць.

— Тоді заберете дочку, і я відвезу вас додому, - промовив він з інтонацією, далекою від запитальної, що не дуже їй сподобалося. Проте в нинішній ситуації саме це змусило її заспокоєнно видихнути: 

— Дуже дякую! 

— Вам варто було одразу мені сказати, якщо перед тим ви нервували... через це. 

— Я просто... забагато всього навалилося. 

— Розумію. І ви мене вибачте, якщо що. 

Атмосфера трохи розрядилася і Маргарита усміхнулася, дивлячись як Темур вкотре обережно, але наполегливо змінює смугу в щільному потоці машин. 

Марійка спала у медкабінеті. Медсестра зустріла привітно. Спокійно й детально описала симптоми, а потім дала папірець, з назвою ліків, які дала дитині. "Якщо температура не спаде, везіть до лікарні", — додала під кінець. Маргарита глянула на записку й відчула, як надія на швидке вирішення ситуації витікає крізь пальці. Через обов’язкове анкетування вона повідомляла школу про всі можливі алергії, але окремо забула сказати про нетипову реакцію на деякі види протизапальних препаратів. Власне, про це ніхто і не питав, та й такого як сьогодні ще ніколи не траплялося. І тепер написані літери на папері чітко говорили про те, що навіть розбудити доньку буде непросто. «Дай Боже довести до машини», — з тихим відчаєм пронеслось у її голові.