6. Відразу видно, хто любив його найбільше

Зранку мама запитала, чи не важко мені зараз думати про навчання і може краще сьогодні залишитися вдома.
Але я відповіла, що мені буде легше у школі, біля людей, ніж сумувати одній удома. 
- Ти хочеш піти на похорон, попрощатися з ним?
-Так, хочу. 
-Тоді я куплю квітів після роботи і вінок. 
-Ок, дякую, мамо.
В школі все було як і вчора.
Ввечері мама і справді притягла додому величезний  вінок і штучні гвоздики. 
   Андрій називав мене ласкаво Нессі. Скорочено від Ванеса, але так ще називають скорочено лохнеське чудовисько. Ми завжди з цього сміялися. 
Тато знову дзвонив, але я не взяла слухавки. 
***
Сьогодні похорон. Мама вдягала чорну сукню і чорну хустку, а я чорні штани і піджак. Взяли вінки, квіти і вирушили цвинтар. Навіть звучить моторошно. Зібралося багато людей. Над ямою стояли його батьки. Я кілька разів їх бачила, але не була знайома особисто. Вони помітили нас з мамою і підійшли до нас. Його мама, Тетяна Іванівна,  втирала сльози хустинкою і виглядала дуже змученою.
-Ти Ванеса, так? Андрій багато про тебе розповідав. Дякую що прийшла попрощатися. Його мати обійняла мене і заридала в мене на плечі. Я цього не очікувала, але обійняла її у відповідь. Так ми стояли кілька хвилин. 
-Заходь до нас на чай, Ванесо. Обов'язково заходь.
- Дякую, ви тримайтеся, я зайду. Обіцяю!Почалася похоронна процесія. Винесли труну. Він лежав такий блідий, але при цьому залишався гарним. Тетяна Іванівна нахилилася до нього і поцілувала, взяла за руку. Я  потім теж підійшла , нахилилася і прошепотіла:"Я тебе люблю".   Труну закрили і опустили. Всі плакали. Найбільше голосила його мати. Першу грудку землі кинула вона, далі його тато і бабуся. 
- Можеш теж кинути, - сказав його батько
Я взяла грудочку і кинула. Вона кілька секунд летіла, впала і розбилася об труну, земля розлетілася у різні боки. 
Далі робітники закопали яму повністю. Зверху по черзі почали класти вінки і квіти. 
Я теж підійшла і поклала. Дуже багато квітів принесли. Ми ще трохи постояли. Всі почали розходитися. Я повернулася і помітила постать за деревом, через два пам'ятники. Це була дівчина, але я не дуже роздивилась хто саме, бо вона була у капюшоні.  В руках вона тримала два тюльпани- червоний і жовтий. 
Я тихо підійшла ззаду і зняла з неї капюшон. Це була його однокласниця Марина. Чому вона тут? Вона плакала. 
-Що ти тут робиш?
-Плачу, якраз я плачу, бо мені не байдуже. А ти і сльозинки не проронила. Це та, що кохала. Ще й дівчиною звалася. Ти суха і безсердечна!
- Ти не маєш права так зі мною розмовляти. Ти несправедливо мене звинувачуєш. Ще одне образливе слово в мою адресу і я за себе не відповідаю.
-І що ти мені зробиш? 
Я ляснула її долонею по обличчю.
Марина заплакала.
-Я любила його більше, ніж ти, хоч ви і зустрічалися. Він про це не знав, але я бачила, що ти не робиш його щасливим. Він тебе любив всім серцем,  а ти залишалась холодною. Тобі навіть його не шкода. Егоїстка. Я не сумніваюся, що ти дуже скоро знайдеш йому заміну.
Я почала відходити назад, але вона наступала. І я відштовхнула її. Не розрахувала силу, бо Марина впала на землю. І не підводилася, тільки почала ридати ще більше. Аж тут почувся істеричний крик. Це ридала Тетяна Іванівна біля могили сина. Вона присіла навколішки і рила землю над могилою сина з криками.
-За щооо? Цього не може бути!!! Вставай, вставай, синочку.  Посміхнись мені, обійми мене. Забери звідси. Сину! Андрію!Андріююююю
-Таню, Таню, зупинись. Ходімо додому, додому,  - втішав її чоловік 
Але вона не чула. Гребла руками землю і. цими ж руками втирала сльози, так що її обличчя стало чорним від землі. 
Чоловік силою підняв її і поволік до машини. 
Вибачився перед усіма, хто ще залишався. Я хотіла щось сказати, але не спромоглася видушити ні слова. 
До мене підійшла моя мама і сказала:
-Час додому
-Пішли.
А Марини вже не було. Ми з мамою пішли додому.